– У батька мого, – відповів дідусь, – ніс був не більший, з вашого дозволу, дорога моя, чим ось цей горбок на моїй руці. —
А треба вам сказати, що моя прабабуся пережила мого дідуся на дванадцять років; таким чином, протягом усього цього часу батькові моєму кожні півроку – (у Михайлів день і в Благовіщення) – доводилося виплачувати по сто п’ятдесят фунтів вдовиної пенсії.
Не було на світі людини, яка виконувала б свої грошові зобов’язання з більшою готовністю, ніж мій батько.
– Відлічуючи перші сто фунтів, він кидав на стіл одну гінею за одною тими жвавими кидками щирої доброзичливості, якими здатні кидати гроші щедрі, і тільки щедрі душі; але переходячи до інших п’яти десяток – він зазвичай негайно видавав гучне «Гм»! – заклопотано потирав собі ніс внутрішнім боком вказівного пальця – обережно просовував руку за підкладку своєї перуки – роздивлявся кожну гінею з обох боків, коли розлучався з нею, – і нечасто доходив до кінця п’ятдесяти фунтів, не удаючись до допомоги носової хустки, якою він витирав собі скроні.
Позбав мене, о милостиве небо, нестерпних людей, які абсолютно не рахуються з усіма цими імпульсивними рухами! – Нехай, ніколи – о, ніколи – не доведеться мені відпочивати під шатрами таких людей, нездатних загальмувати свою машину і пожаліти всякого, поневоленого владою звичок, прищеплених вихованням, і упереджень, успадкованих од предків!
Протягом, принаймні, трьох поколінь цей догмат про перевагу довгих носів поступово вкорінявся в нашій родині. – Традиція була ввесь час за нього, і кожне півріччя зміцненню його сприяла Кишеня; таким чином, ексцентричність розуму мого батька в цьому разі не могла претендувати на всю честь його винаходу, як у разі майже всіх інших його дивних суджень. – Догмат про носи він, можна сказати, значною мірою всмоктав із молоком матері. Проте він привніс і свою частку. – Якщо хибну думку (припустимо, що вона була дійсно хибною) посаджено було в нім вихованням, батько мій її поливав і виростив до повної зрілості.
Висловлюючи свої думки відносно цього, він часто оголошував, що не розуміє, яким чином наймогутніший рід в Англії міг би встояти проти безперервного проходження шести або семи коротких носів. – І навпаки, – вів далі він зазвичай, – було б однією з найбільших загадок цивільного життя, якби те ж саме число довгих і великих носів, ідучи один за одним по прямій лінії, не піднесло їх володарів на найважливіші пости в королівстві. – Він часто хвалився, що родина Шенді посідала дуже високе становище при королі Гаррі VІІІ,[169] але завдячувала своїм підвищенням не якій-небудь політичній інтризі, – говорив він, – а тільки вказаній обставині; – проте, подібно до інших родин, – додавав він, – вона зазнала на собі мінливості долі й ніколи вже не очухалася від удару, завданого їй носом мого прадіда. – Достеменно був він трефовим тузом, – вигукував батько, хитаючи головою, – настільки ж нікчемним для його нещасної родини, як картковий туз, що вийшов у козирі.
– Тихенько, тихенько, друже читачу! – куди це тебе відносить фантазія? – Даю чесне слово, під носом мого прадіда я маю на увазі зовнішній орган нюху або ту частину людини, яка стирчить на його обличчі, – і яка, за словами художників, в хороших великих носах і на правильно окреслених обличчях має становити повну третину останніх – якщо міряти зверху вниз, починаючи від коріння волосся. —
– Як важко доводиться письменникові в таких ситуаціях!
Розділ XXXІV
Велике щастя, що природа наділила людський розум такою ж добродійною глухотою і неподатливістю до переконань, яка спостерігається у старих собак – «до виучки нових фокусів».
На якого метелика миттєво перетворився б найбільший у світі філософ, якби читані ним книги, спостережувані факти і власні думки примушували його невпинно міняти переконання!
Батько мій, як я вам казав минулого року, був не такий, він цього терпіти не міг. – Він підбирав яку-небудь думку, сер, як первісна людина підбирає яблуко. – Вона стає його власністю – і якщо він не позбавлений мужності, то скоріше розлучиться з життям, аніж від неї відмовиться. —
Я знаю, що Дідій, великий цивіліст, не погодиться і заперечить мені: звідки у вашої первісної людини право на це яблуко? Ex confesso,[170] скаже він, – усе перебувало тоді в природному стані – і тому яблуко належить стільки ж Франку, скільки і Джону. Скажіть, будь ласка, містере Шенді, яку грамоту може він пред’явити на нього? з якого моменту яблуко це стало його власністю? коли він зупинив на нім свій вибір? чи коли зірвав його? чи коли розжував? чи коли спік? чи коли очистив? чи коли приніс додому? чи коли перетравив? – чи коли —? – Бо ясно, сер, що якщо захоплення яблука не зробило його власністю первісної людини – то й ніяка наступна його дія не могла цього зробити.