– Брате Дідію, – скаже у відповідь Трибоній – (а оскільки борода цивіліста і знавця церковного права Трибонія на три з половиною і три восьмих дюйма довша за бороду Дідія, – я радий, що він за мене заступається і більше не утруднятиму себе відповіддю), – адже справу вирішено, як ви можете в цьому переконатися на підставі уривків з кодексів Григорія і Гермогена[171] та всіх кодексів од Юстиніана і до Луї й Дезо, – що піт нашого обличчя та виділення нашого мозку така ж наша власність, як і штани, які на нас надіті; – оскільки ж названий піт і т. д. капле на назване яблуко в результаті зусиль, прикладених на його пошуки та зривання; оскільки, крім того, він витрачається і нерозривно приєднується людиною, що зірвала яблуко, до цього яблука, нею зірваного, принесеного додому, спеченого, очищеного, з’їденого, перетравленого і так далі, – то очевидно, що той, хто зірвав яблуко, своєю дією домісив щось своє до яблука, що тому не належало, і тим самим придбав його у власність; – або, іншими словами, яблуко є яблуком Джона.
За допомогою такого ж ученого ланцюга міркувань батько мій обстоював усі свої судження; він не шкодував зусиль на їх роздобування, і чимдалі лежали вони від уторованих шляхів, тим незаперечнішим було його право на них. – Жоден смертний на них не претендував; до того ж, це забирало в нього стільки ж зусиль зготувати їх і перетравити, як і розглянуте вище яблуко, так що вони з повним правом могли називатися його невід’ємною власністю. – Через те він так міцно і тримався за них зубами і кігтями – кидався на все, за що тільки міг ухопитися, – словом, обкопував і зміцнював їх кругом такою ж кількістю валів і брустверів, як дядько Тобі свої цитаделі.
Але йому доводилося зважати на одну прикру перешкоду – мізерність необхідних для захисту матеріалів у разі енергійного нападу, оскільки лише небагато великих умів використали свої здібності на творення книг про великі носи. Присягаюся алюром моєї шкапи, це річ неймовірна! і я дивуюся, коли роздумую, скільки дорогоцінного часу і талантів змарновано було на куди мізерніші теми – і скільки мільйонів книг надруковано було всіма мовами найрізноманітнішими шрифтами і випущено в найрізноманітніших палітурках із питань, які й наполовину стільки не сприяли об’єднанню та заспокоєнню роду людського. Тим більшого значення надавав батько тому, що можна було ще роздобути; і хоча він часто потішався над бібліотекою дядька Тобі – яка, доречно зауважити, була дійсно забавна – але це не заважало йому самому збирати всі книги та наукові дослідження про носи з такою ж старанністю, як добрий мій дядько Тобі збирав усе, що міг знайти із фортифікації. – Щоправда, колекція батька могла б уміщатися на набагато меншому столі – але не з твоєї вини, милий мій дядьку. —
Тут – але чому саме тут – скоріше, ніж в якій-небудь іншій частині моєї історії, – я не в змозі сказати; – а тільки тут – серце мене зупиняє, щоб раз і назавжди заплатити тобі, милий мій дядьку Тобі, данину, до якої мене зобов’язала твоя доброта. – Дозволь же мені тут відсунути вбік стілець і, опустившись на коліна, вилити найгарячіші почуття любові до тебе і якнайглибшої пошани до твого чудового характеру, які доброчесність і щирий порив коли-небудь запалювали в грудях племінника. – Мир і спокій нехай огорнуть навіки голову твою! – Ти не заздрив нічиїм радощам – не зачіпав нічиїх думок. – Ти не очорнив нічиєї репутації – ні в кого не відняв шматка хліба: тихенько, у супроводі вірного Тріма, оббіг ти підтюпцем маленьке коло твоїх задоволень, нікого не штовхнувши по дорозі; – для кожної людини в горі знаходилась у тебе сльоза – для кожного злидаря знаходився шилінг.
Поки у мене буде чим заплатити садівникові – доріжка від твоїх дверей на лужок не заросте травою. – Доки у сімейства Шенді буде хоч чверть акра землі, твої фортеці, милий дядьку Тобі, залишаться незайманими.
Розділ XXXV
Колекція мого батька була невелика, але зате вона складалася з рідкісних книг, і це показувало, що він витратив чимало часу на її складання; батькові, щоправда, дуже пощастило зробити вдалий почин: дістати майже за безцінь пролог Брюскамбіля[172] про довгі носи – бо він заплатив за свого Брюскамбіля всього три півкрони, та й то тільки завдяки гострому зору букініста, що помітив, із якою жадібністю батько схопив цю книгу. – У всьому християнському світі, – сказав букініст, – не знайдеться і трьох Брюскамбілів, якщо не брати до уваги тих, які приковані ланцюгами в бібліотеках аматорів. – Батько шпурнув гроші зі швидкістю блискавки – запхав Брюскамбіля за пазуху – і помчав із ним додому з Пікаділлі на Кольмен-стріт, мовби він ніс скарб, усю дорогу міцно притискаючи Брюскамбіля до грудей.
171
172