Природа була надзвичайно марнотратна, наділяючи батька своїми дарами, і заронила в нього насіння словесної критики так само глибоко, як і насіння всіх інших знань, – і тому він дістав складаний ніж і почав експериментувати над фразами, щоб подивитися, чи не можна врізати в них кращий зміст. – Іще одна літера, брате Тобі, – мовив батько, – і я дістануся сокровенного змісту Еразма. – Ви вже впритул підійшли до нього, братику, – відповів дядько, – по совісті вам кажу. – Який ти швидкий! – вигукнув батько, продовжуючи скребти, – я, можливо, ще за сім миль од нього. – Знайшов, – мовив батько, клацнувши пальцями. – Дивися, милий брате Тобі, – як вправно я відновив зміст. – Але ж ви понівечили слово, – заперечив дядько Тобі. – Батько надів окуляри – прикусив губу – і в гніві вирвав сторінку.
Розділ XXXVІІІ
О Слокенбергію![178] правдивий зображувачу моїх dіsgrazіe,[179] – о сумний провіснику стількох негараздів і ударів, що стьобали мене на всіляких теренах мого життя внаслідок мізерності мого носа (іншої причини я, принаймні, не знаю), – скажи мені, Слокенбергію, який таємний голос і яким тоном (звідки він з’явився? як прозвучав у твоїх вухах? – чи впевнений ти, що його чув?) – уперше тобі крикнув: – Ну ж бо – ну, Слокенбергію! присвяти твоє життя – нехтуй твої розваги – збери всі сили та здібності істоти твоєї – не жаліючи зусиль, стань у пригоді людству, напиши об’ємистий фоліант на тему про людські носи.
Яким чином звістку про це доставлено було в сенсорій Слокенбергія – і чи знав Слокенбергій, чий палець торкнувся клавіші – і чия рука роздувала міхи, – про це ми можемо тільки робити припущення – бо сам Гафен Слокенбергій помер і вже більше дев’яноста років лежить у могилі.
На Слокенбергії грали, наскільки мені відомо, як на якому-небудь із учнів Вітфільда,[180] – іншими словами, сер, так виразно розпізнає, який із двох майстрів вправлявся на його інструменті, – що всякі логічні міркування із цього приводу зайві.
– Справді, Гафен Слокенбергій, викладаючи мотиви та підстави, що спонукали його витратити стільки років свого життя на один цей твір, – наприкінці своїх пролегомен, які, до речі кажучи, мали б стояти на першому місці – якби не вмістив їх палітурник через недогляд між змістом книги і самою книгою, – Гафен Слокенбергій повідомляє читача про те, що після досягнення свідомого віку, коли він у змозі був спокійно сісти й розміркувати про справжнє місце і становище людини, а також розпізнати головну мету і сенс її існування, – або – щоб скоротити мій переклад, бо книга Слокенбергія написана по-латині і в цій частині досить-таки багатослівна, – відколи я, – каже Слокенбергій, – почав розуміти дещо – або, вірніше, що є що – і може помітив, що питання про довгий ніс трактувалося всіма моїми попередниками занадто недбало, – я, Слокенбергій, відчув потужний порив і почув у собі гучний голос, який владно закликáв мене підперезатися для цього подвигу.
Треба віддати справедливість Слокенбергію, він виступив на арену, озброївшись міцнішим списом і взявши набагато більший розгін, аніж усі, хто до нього виступали на цьому терені, – і він дійсно у багатьох відношеннях заслуговує бути поставленим на п’єдестал як зразок, якого слід дотримуватись у своїх книгах усім письменникам, принаймні авторам багатотомних творів, – бо він охопив, сер, увесь предмет – досліджував діалектично кожну його частину – він довів його до граничної ясності, освітивши тими спалахами, що викрешувалися зіткненням природних його здібностей, – або спрямувавши на нього промені своїх якнайглибших наукових знань – звіряючи, збираючи та компілюючи – випрошуючи, запозичуючи та викрадаючи на своєму шляху все, що було написано та сказано з цього приводу в школі й академіях учених, – унаслідок чого книга Слокенбергія справедливо може розглядаться не просто як зразок – але як вичерпне зведення та справжній статут про носи, що охоплював усі необхідні або такі, що могли б знадобитися відомості про них.
З цієї причини я не розводитимуся про безліч (у інших відношеннях) цінних книг і трактатів із зібрань мого батька, написаних або безпосередньо про носи – або таких, які лише побічно їх стосуються; – як, наприклад, Прігніц, що лежить оце зараз переді мною на столі, який із безмежною вченістю й на підставі неупередженого наукового обстеження понад чотирьох тисяч різних черепів у перенишпорених ним двох десятках покійницьких Сілезії, – повідомляє нас про те, що розміри та конфігурація кісткових частин людських носів будь-якої країни або області, за винятком Кримської Татарії, де всі носи розплющені великим пальцем, так що про них неможливо скласти ніякого судження, – набагато більш схожі, ніж ми уявляємо; – відмінності між ними, за його словами, настільки мізерні, що не заслуговують на згадку; – ставність же та краса кожного індивідуального носа, те, завдяки чому один ніс перевершує інший і отримує вищу оцінку, обумовлені хрящовими та м’ясистими його частинами, в протоки і пори яких мчать кров і життєві духи, що підганяються запалом і силою уяви, що розташувалася тут же поруч (виняток становлять ідіоти, які, на думку Прігніца, що багато років жив у Туреччині, перебувають під особливим заступництвом неба), – звідки випливає, – говорить Прігніц, – і не може не випливати, що пишнота носа прямо пропорційна пишноті уяви його носія.
180
Вітфільд Джордж (1714–1770) – був (разом із Джоном Веслі) засновником методизму – секти, що була дуже поширена в XVІІІ ст.