— Sales étrangers [2],— пробурмотів він і вийшов.
— Багато власників французьких готелів пишаються тим, що ненавидять чужоземців, з яких живуть.
Равік помітив коридорного, що й досі стояв біля дверей, видно, чекаючи на чайові.
— Нате…
Коридорний подивився на банкноту.
— Дякую, мсьє,— сказав він і пішов.
— Тепер ще прийде поліція, а тоді можна буде його забрати, — мовив Равік і глянув на жінку.
Вона тихо сиділа в кутку між валізами. В кімнаті повільно западав присмерк.
— Коли людина помре, то стає незвичайно важлива, а поки вона жива, всім до неї байдуже.
Равік знов глянув на жінку.
— Може, підете вниз? Там, мабуть, є де посидіти.
Вона похитала головою.
— Я можу піти з вами. Сюди має прийти один мій приятель, він усе владнає з поліцією. Доктор Вебер. Ми почекаємо на нього внизу.
— Ні, я краще залишуся тут.
— Ви ж однаково нічого не допоможете. Чого вам тут сидіти?
— Не знаю. Він… уже недовго побуде тут. А я часто… він не був зі мною щасливий. Я часто залишала його. Тепер хочу посидіти біля нього.
Жінка сказала все це спокійно, без натяку на сентиментальність.
— Йому вже однаково, — сказав Равік.
— Не в тім річ…
— Добре. То випийте чогось. Вам треба випити.
Не чекаючи на відповідь, Равік подзвонив. Офіціант з’явився напрочуд швидко.
— Принесіть два коньяки, подвійні.
— Сюди?
— Так. А куди ж?
— Гаразд, пане.
Офіціант приніс дві чарки і пляшку «курвуазьє». Він боязко зиркнув у куток, де в присмерку біліло ліжко, й спитав:
— Ввімкнути світло?
— Не треба. Але пляшку залишіть.
Офіціант поставив тацю на стіл і, знов зиркнувши на ліжко, майже вибіг з кімнати.
Равік узяв пляшку й налив чарки.
— Пийте. Вам полегшає.
Він думав, що треба буде її вмовляти. Але вона, не вагаючись, випила.
— У валізах є щось важливе для вас?
— Нема.
— А таке, що ви хотіли б узяти? Щось потрібне вам? Може, поглянете?
— Ні. Там нічого нема. Я знаю.
— А в маленькій валізці теж нема?
— Може, й є. Я не знаю, що він там тримав.
Равік поклав валізку на стіл біля вікна й відчинив її. Кілька пляшок, трохи білизни, записники, коробка акварельних фарб, пензлі, книжка, а в боковій кишені брезентової течки — дві банкноти, загорнені в цигарковий папір. Він оглянув їх на світло.
— Ось сто доларів, — сказав він. — Візьміть. На них ви зможете прожити якийсь час. Валізку ми поставимо біля ваших. Вона могла бути й ваша.
— Дякую, — сказала жінка.
— Можливо, все-це тепер здається вам гидким. Але його треба зробити. Ці гроші важливі для вас. Якийсь час протримаєтесь на них.
— Мені воно не здається гидким. Тільки сама б я не змогла цього зробити.
Равік налив чарки.
— Випийте ще.
Жінка поволі випила коньяк.
— Стало краще? — спитав він.
Вона глянула на нього.
— Не краще й не гірше. Просто ніяк. — У присмерку її обриси розпливалися. Часом по її обличчю й по руках ковзало червоне світло реклами. — Я не можу ні про що думати, поки він тут, — додала вона.
Двоє санітарів відкинули укривало, присунули ноші до ліжка й поклали на них тіло. Вони працювали швидко й діловито. Равік став біля жінки на той випадок, часом би вона зомліла. Перше ніж санітари накрили тіло, він нахилився до нічного столика і взяв дерев'яну фігурку мадонни.
— Мені здається, що це ваша річ, — сказав він. — Візьмете?
— Ні.
Він простяг жінці фігурку. Вона не взяла її. Тоді він відчинив маленьку валізку й поклав фігурку туди.
Санітари накрили тіло й підняли ноші. Двері виявилися надто вузькими, й коридор також. Вони спробували протиснутись, але не змогли. Ноші не влазили.
— Доведеться його зняти, — мовив старший із санітарів. — Ми не розвернемося з ним.
Він запитально глянув на Равіка.
— Ходімо, — сказав Равік жінці.— Почекаємо внизу.
Жінка похитала головою.
— Добре, — сказав він санітарам. — Робіть що треба.
Вони взяли тіло за ноги та за плечі й поклали на підлогу.
Равік хотів щось сказати і глянув на жінку. Вона не рухалась, і він промовчав. Санітари винесли в тьмяно освітлений коридор ноші. Потім вернулися в темну кімнату й забрали тіло. Равік вийшов за ними. Щоб зійти сходами, їм доводилось дуже високо підіймати ноші з тілом. їхні обличчя почервоніли з натуги й спітніли. Мертвий важко ширяв над ними. Равік простежив за санітарами, аж поки вони опинилися внизу. Тоді вернувся до кімнати.
Жінка стояла біля вікна й дивилася на вулицю. На машину біля тротуару. Санітари засунули в неї ноші, як пекар засовує в піч хліб. Потім сіли в кабіну, мотор заревів, ніби з-під землі хтось зойкнув, і машина, рвучко крутнувшись, зникла за рогом.