Кет сиділа в кутку й мовчала. Равік курив. Він бачив, як жевріє на кінці сигарета, але не відчував диму, ніби в темній машині сигарета втратила свою матеріальність. Поволі все почало здаватися йому нереальним — ця їзда, ця тиха машина на дощі, вулиці, що пропливали повз вікна, притихла жінка в кутку, відблиски ліхтарів на її старовинній сукні, руки, вже позначені смертю, що так непорушно лежали на парчі, ніби їм ніколи більше не судилось піднятися. То була примарна їзда по примарному Парижі, якось дивно пронизана глибоким розумінням усього цього й невисловленим, безпричинним усвідомленням того, що ти прощаєшся з ним.
Равік думав про Гааке. Він намагався обміркувати, що саме треба зробити. Але нічого не виходило: думки ніби розпливалися на дощі. Він згадав жінку з золотавим волоссям, якій зробив операцію, згадав один дощовий вечір у Ротенбурзі на Таубері, проведений із жінкою, яку він давно вже забув, готель «Айзенгут» і голос скрипки, що долинав із чийогось вікна. Згадав Ромберга, вбитого 1917 року під час бурі на засіяному маком полі у Фландрії. Гуркіт грому якось моторошно зливався з ураганним вогнем, наче бог стомився вже від людей і почав обстрілювати землю. Згадав гармонію, на якій незугарно грав у Готгольсті солдат із батальйону морської піхоти, — її жалібні звуки викликали нестерпну тугу… Потім у пам’яті його зринув мокрий від дощу Рим і мокре шосе в Руані… Концтабір, нескінченний листопадовий дощ тарабанить по дахах бараків… Згадалися вбиті іспанські селяни — в їхніх роззявлених ротах стояла дощова вода… Мокре ясне обличчя Клер, дорога до Гейдельберзького університету і важкий запах бузку, яким вона обсаджена… Laterba magica [14] пережитого… Нескінченна плетениця образів минулого, що пропливали мимо, як вулиці за вікном машини… Отрута і розрада…
Равік погасив сигарету й випростався. Годі. Той, хто надто часто озирається назад, може легко спіткнутися об щось і впасти.
Машина спиналася вузенькими вуличками на Монмартр. Дощ перестав. По небу швидко пливли хмари, важкі, посріблені по краях, вагітні матері, що квапилися швидше народити серпик місяця. Кет попросила водія зупинитися. Вони вилізли з машини, пройшли кілька кварталів нагору й звернули за ріг.
Раптом унизу перед ними відкрився весь Париж. Великий, мерехтливий, мокрий Париж. Із вулицями, площами, ніччю, з хмарами й місяцем. Париж. Кільце бульварів, білясті схили пагорбів, вени, дахи, темрява, що змагалася зі світлом. Париж. Вітер, що налітав з обрію, іскриста рівнина, мости, ніби споруджені зі світла й тіні, омахи дощу десь далеко над Сеною, незчисленні фари машин. Париж, що вистояв у двобої з ніччю, велетенський вулик, повний гомінкого життя, побудований над мільйонами каналізаційних тунелів, світляна квітка, що виросла на вгноєній нечистотами землі, хвора Кет, Мона Ліза… Париж.
— Хвилинку, Кет, — мовив Равік. — Я зараз щось принесу.
Він зайшов до найближчої пивниці. Назустріч йому війнуло теплим запахом кров’яної та ліверної ковбаси. Ніхто не звернув уваги на його костюм. Він попросив пляшку коньяку й дві чарки. Господар витяг корок і знов легенько заткнув пляшку.
Кет стояла там, де він її залишив. Стояла в своєму старовинному уборі така тоненька на тлі захмареного неба, наче була не американка шведського походження, що народилася в Бостоні, а якась приблуда з іншого сторіччя, забута тут на дорозі.
— Нате, Кет, це найкращий засіб від застуди, дощу й тривоги, викликаної занадто великою тишею. Випиймо за місто, що лежить там унизу.
— Випиймо. — Кет узяла чарку. — Добре, що ми сюди приїхали, Равіку. Це краще за всі бенкети світу.
Вона випила чарку. Місячне світло падало на її плечі, на сукню й на обличчя.
— Коньяк, — мовила вона. — І навіть добрий.