Він сів до столика біля дверей. Офіціант приніс йому карафку з горілкою. Оркестр ніби знемагав. Повільно, мов слимак, повз солодкавий туман мелодії. «J’attendrai… J’attendrai».
Співачка вклонилася, залунали оплески. Равік подався вперед. Він напружено чекав, коли згасне прожектор. Співачка обернулася до оркестру. Циган кивнув їй і приклав скрипку до підборіддя. Цимбали підкинули вгору кілька приглушених пасажів. Іще одна пісенька — «La chapelle au clair de la lune» [15]. Равік заплющив очі. Чекати було невимовно тяжко.
Він сидів рівно, напружений, як струна. Минула ціла вічність, поки пісня скінчилася. Прожектор погас. Під скляними столиками засвітилося світло. Першої миті він нічого не побачив, самі лише невиразні обриси. Надто довго він дивився на сліпучий прожектор. Він ще раз заплющив очі, тоді розплющив їх і відразу побачив той столик.
Равік поволі відхилився назад. Серед тих, що там сиділи, Гааке не було. Він довго сидів, не рухаючись. Його раптом охопила страшна втома. Повіки важко опадали на очі. Все навколо погойдувалось і нерівними хвилями напливало на нього. Музика, голоси, то гучніші, то знов тихіші, приглушений гамір одурманювали його після тиші готельного номера й цього нового розчарування. Це був ніби калейдоскоп снів, легкий гіпноз, що огортав змучені думками й чеканням клітини мозку.
Серед тих, що танцювали в тьмяному кружалі світла, він помітив Джоан. Її відкрите, спрагле обличчя було відхилене назад, голова майже торкалася плеча партнера. В душі Равіка ніщо не озвалося. Ніхто не може стати чужішим, як той, кого ти колись кохав, стомлено подумав він. Рветься таємнича пуповина, що пов’язує його з твоєю уявою. Від одного до одного ще, може, й пробіжить блискавка, немов бліде сяйво далекої, примарної зірки, та це мертве світло. Воно збуджує, але вже не запалює: між вами урвався невидимий струм почуттів. Равік відхилив голову на спинку канапи. Вузенький місток інтимності, перекинутий над проваллям. Скільки вигадано чарівних назв для темного потягу двох статей. Зоряні квітки над поверхнею моря, в якому тонеш, коли хочеш їх зірвати.
Равік випростався. Треба йти, поки остаточно не здолав сон. Він підкликав офіціанта.
— Скільки з мене?
— Ніскільки, — відповів той.
— Як це?
— Ви нічого не пили.
— Ай правда.
Він дав офіціантові на чай і вийшов.
— Не він? — спитав Морозов надворі.
— Ні,— відповів Равік.
Морозов співчутливо глянув на нього.
— З мене досить, — сказав Равік. — Це якась безглузда гра в хованки, хай їй біс. Я вже чекаю п’ять днів. Гааке сказав мені, що ніколи не затримується в Парижі більше, як два-три дні. Виходить, він уже поїхав, коли взагалі приїздив.
— Іди спати, — порадив Морозов.
— У мене безсоння. Я зараз поїду в «Принц Уельський», заберу валізу і здам номер.
— Добре, — сказав Морозов. — То побачимося завтра в обід.
— Де?
— У «Принці Уельському».
Равік глянув на нього.
— Так, твоя правда. Я верзу казна-що. А може, й ні. Може, я маю слушність.
— Почекай ще до завтрашнього вечора.
— Добре. Побачу. На добраніч, Борисе.
— На добраніч, Равіку.
Равік проїхав повз «Озіріс» і залишив машину за рогом. Йому було страшно повертатися до своєї кімнати в «Ентернасіоналі». Може, поспати годину або дві тут? Сьогодні понеділок, спокійний день для борделя, подумав він. Швейцара біля входу не видно. Мабуть, нікого з гостей уже немає.
Роланда стояла недалеко від дверей. Звідти їй було видно всю залу. Вона була майже порожня, і через те оркестріон, здавалося, гримів дужче, ніж звичайно.
— Сьогодні, бачу, у вас не дуже завізно? — спитав Равік.
— Нікого немає. Он тільки той зануда ще сидить. Хтивий, як цап, а нагору ніяк не йде. Бувають такі. Кортить, але боїться. Теж німець. Ну, та за вино він заплатив, а ми однаково скоро зачиняємо.
Равік байдуже глянув на столик. Гість сидів до нього спиною. З ним було дві дівчини. Коли він нахилився до однієї з них і взяв у жмені її голі груди, Равік побачив його обличчя. То був Гааке.
Роландин голос долинав до нього, ніби крізь гупання барабана. Равік не розумів, що вона казала. Тільки похопився, що відійшов назад і тепер стояв у дверях, щоб бачити край столика і щоб самого його не було видно.
— Хочеш чарку коньяку? — долинув нарешті крізь барабанний стукіт голос Роланди.