— За одним махом, — задоволено сказала вдова й кинула ногу на вагу.
Люсьєна мешкала в кімнатці під дахом. Вона була не сама. На стільці недбало розсівся молодик років двадцяти п яти. На голові в нього був кашкет велосипедиста, а з рота стирчала самокрутка, що не відлипала від спідньої губи, як він розмовляв. Коли Равік зайшов, молодик навіть не подумав підвестися.
Люсьєна лежала на ліжку. Вона збентежилась і почервоніла.
— Доктор?.. Я не знала, що ви прийдете сьогодні.— Вона глянула на молодика. — Це…
— Байдуже, хто, — брутально перебив її молодик. — На біса називати прізвища. — Він відхилився на спинку стільця. — Отже, ви той самий лікар?
— Як справи, Люсьєно? — спитав Равік, не звертаючи уваги на молодика. — Добре, що ви ще лежите.
— Давно могла б уже встати, — втрутився молодик. — Не така вона хвора, щоб вилежуватися. Не працює, а гроші пливуть.
Равік обернувся до нього.
— Вийдіть звідси, — сказав він.
— Що?
— Вийдіть. За двері. Я хочу оглянути Люсьєну.
Молодик зареготав.
— Можна й так. Ми не такі делікатні. І навіщо її оглядати? Ви ж щойно позавчора були тут. Аби лише взяти гроші ще за один візит, так?
— Слухайте, небоже, — спокійно сказав Равік, — щось не видно, щоб ви платили за візити зі своєї кишені. І взагалі вас не стосується, візьму я гроші за лікування чи ні. А тепер ушивайтеся звідси.
Молодик зухвало посміхнувсь і вмостився ще зручніше, широко розставивши ноги. На ногах у нього були гостроносі лаковані черевики й бузкового кольору шкарпетки.
— Прошу тебе, Бобо, — сказала Люсьєна. — На одну хвилинку.
Бобо не звертав на неї уваги. Він пильно роздивлявся Равіка.
— Дуже добре, що ви прийшли, — сказав він. — То явам відразу викладу все. Ви, мабуть, сподіваєтесь, любий мій, що зможете підсунути нам рахунок за клініку, операцію і все інше?.. Дідька лисого! Ми вас не просили, щоб її залишали в лікарні, вже не кажу про операцію. Отож ляснули ваші надії на великі гроші. Ще скажіть спасибі, що ми не вимагаємо від вас відшкодування! За операцію, зроблену всупереч бажанню хворої.— Він вишкірив гнилі зуби. — Що, спіймали облизня? Так, Бобо не в тім’я битий, його так легко не обдуриш.
Молодик, видно, був дуже задоволений собою. Йому здавалося, що він блискуче викрутився. Люсьєна зблідла й боязко поглядала то на Бобо, то на Равіка.
— Утямили? — переможно мовив Бобо.
— Це він? — спитав Равік у Люсьєни.
Вона не відповіла.
— Отже, він, — сказав Равік і пильніше приглянувся до молодика.
Худий, довготелесий бовдур. Тонка шия з великим борлаком, що весь час ходить то вгору, то вниз. На шиї шарф зі штучного шовку. Сутулі плечі, надто великий ніс і підборіддя дегенерата — типовий сутенер із передмістя.
— Що означає «він»? — зухвало спитав Бобо.
— Гадаю, я вам чітко сказав: ушивайтеся звідси. Мені треба оглянути Люсьєну.
— Merde — буркнув Бобо.
Равік неквапом рушив на молодика. Він уже набрид йому. Молодик схопився, ступив крок назад, і в руках у нього раптом з’явилася тонка мотузочка з метр завдовжки. Равік збагнув, що той надумав. Коли Равік наблизиться, молодик відскочить убік, забіжить ззаду, закине мотузку йому на шию і почне душити. Добрий спосіб, якщо супротивник із ним не знайомий або вимахуватиме кулаками.
— Бобо! — крикнула Люсьєна. — Бобо, не треба!
— Ох ти ж, шмаркачу, — сказав Равік. — Ми таке бачили. Дитяча штука з мотузкою. А більше ти нічого не знаєш?
На мить Бобо розгубився. Очі його збентежено забігали. Равік раптовим порухом стяг йому з плечей до ліктів розстебнутий піджак, і Бобо враз став ніби сплутаний.
— А так ти не вмієш? — мовив Равік. Він швидко відчинив двері й безцеремонно виштовхнув безпорадного Бобо з кімнати. — Якщо любиш битися, то йди в солдати, а не задирай носа. І не сікайся більше до дорослих. Apache![7]
Він замкнув двері зсередини і сказав:
— Отак, Люсьєно. А тепер я вас огляну.
Дівчина вся тремтіла.
— Не хвилюйтеся. Все вже скінчилось.
Він стягнув із неї благеньке бавовняне покривало й поклав на стілець. Тоді відкотив зелену ковдру.
— Ви в піжамі? Чого? В піжамі не так зручно. Вам ще не можна багато рухатися, Люсьєно.
Дівчина трохи помовчала.