Выбрать главу

Бережной Василий Павлович

Тривiум харонтiс (на украинском языке)

Василь Бережний

Тривiум харонтiс

Вся iсторiя людини - це

iсторiя її кохання.

Джек Лондон

I

Микола Булига, як i всi його товаришi-космонавти, людина особливо пунктуальна. Ну, а сьогоднi... Вiн був готовий до поїздки рiвно за годину! Це, звичайно, свiдчило про особливе, сказати б, виняткове хвилювання. Та й хто, скажiть, не хвилювався перед одруженням? Ось по нього рiвно через тридцять дев'ять хвилин заїде Талiя, i вони вiдправляться до Палацу радостi, щоб там запевнити i себе, i весь свiт... Красивий ритуал, от тiльки даремно так встановили, що саме наречена мусить закликати: ходiм! Воно, звичайно, має свiй сенс: цiлковита воля, можливiсть передумати в останню мить Але коли б не цей звичай, вiн би на крилах до неї полетiв!

Раз у раз поглядаючи на годинника, Микола пружним кроком ходив по великiй свiтлiй залi, i радiсне передчуття розпирало йому груди. Зупинявся проти дзеркала, торкався гребiнцем свого чорного непокiрного чуба, поправляв краватку i знову ходив.

Так, так, вона буде... за двадцять одну хвилину, о, вже двадцять, дев'ятнадцять... Ну що ж, у нього давно вже готовнiсть номер один!

Талiя... Люба, мила, хороша... Хороша? Прекрасна, чарiвна дiвчина! Як вона вчора милувалась тiєю квiткою! Нюхала, розтирала голочки своїми нiжними пальцями i все повторювала: "Тривiум Харонтiс, Тривiум Харонтiс..." Так, вiн дотримав своєї обiцянки. Сказав - привезу квiтку з Марса i привiз. Правда, ця голуба колючка мало схожа на квiтку, замiсть цвiту на нiй якiсь синi пухирчики, але запах справдi неземний. Порiвняти його нi з чим. Та й ховалася ж ця рослина пiд бурим марсiанським камiнням...

Так... Тринадцять хвилин залишилось. А якi троянди вона подарувала тодi, перед стартом! Тi троянди, власне, й познайомили їх. I хто зна, що вiн уперше побачив тодi, - чи троянди, чи її очi... Серед величезного натовпу проводжаючих вiн одразу видiлив дiвчину з трояндами. Еге, от тобi й квiти... Було мало часу, занадто мало, щоб, блукаючи гамiрливими вулицями мiста, говорити всякi милi дурницi, наближаючись до головного. Вiчнiсть викраяла для них буквально кiлька хвилин. I цього було досить. В одну коротку мить вiн усвiдомив, що ця дiвчина з трояндами - саме та, яку очiкував, та, якої не вистачало для цiлковитого щастя, без якої не можна жити.

- Як тебе звуть?

- Талiя, Миколо.

- Ждатимеш?

- Ждатиму.

- Я привезу тобi квiтку з Марса!

- Ждатиму, ждатиму...

Вони ще встигли обпекти собi губи поцiлунком, коли товаришi потягли його до вертольота. Ще з люка ракети хотiв побачити її - й побачив. Талiя була поруч, перед очима, Талiя була в серцi... Усi довгi мiсяцi польоту крiзь космiчнi глибини вона зiгрiвала йому душу. "Ждатиму". I дiждалася. От вiн i повернувся й привiз квiтку.

Талiя... Тепер вiн її жде. Отак в чеканнi й життя минає, кожен чекає свого щастя, i добре, коли воно не запiзнюється.

Три хвилини!

Певне, вона саме виходить з вертольота на даху. Так, пiдiйшла до лiфта. Зайшла в кабiну. Торкнула кнопку. Глянула в дзеркало - кабiна проскочила поверхiв десять. Ще десять, ще... Стоп! Дев'яносто дев'ятий...

Микола кинувся до дверей, щоб вiдчинити саме в ту мить, коли вона пiднiме руку до дзвоника. Так... Пiдiйшла!

Вiдчинив дверi - нiкого.

Промигнула кабiна лiфта. Забула поверх?

Почекав ще п'ять хвилин - нi слуху нi духу. Вiдчував, як наростає тривога, передчуття чогось катастрофiчного, якогось горя, вiдчував, але терпляче ждав. Зрештою, буває через якусь дрiбницю... Та коли минуло цiлих пiвгодини, вiн не витерпiв i пiдiйшов до екрана вiдеофону. Рука йому тремтiла, коли набирав її символи.

На екранi з'явилось її веселе обличчя. Вона вдома!

- Здрастуй, Миколо! Що поробляєш? Чим займаєшся?

Голос безтурботний, так, наче нiчого й не сталося.

- О, та ти кудись зiбрався! Може, скажеш куди, якщо не секрет?

Його наче окропом ошпарило.

- Ти глузуєш з мене, Талiє?

На обличчi в неї щирий подив.

- Я тебе образила? Ну, скажи, любий, образила?

- Невже ти не розумiєш, що цi запитання недоречнi? Раз ми домовились...

- Що ти маєш на увазi?

- Ну, це вже, знаєш, занадто...

- Миколо, любий мiй, ну, не ображайся, прошу тебе, благаю! Скажи - про що ж ми домовились? Не стiй, сядь, сядь, отак, тепер кажи.

- Невже ти забула? Про Палац радостi.

Вiн бачив, як вона спаленiла.

- Про Палац радостi? Вперше чую... Приїзди - поговоримо.

Спантеличений, Микола Булига поспiшив до неї. Вона була наче така сама, як i вчора. В її очах сяяло щире захоплення, голос дзвенiв радiстю, i коли знайомила з батьками, i коли розмовляла з ним наодинцi.

Поїхали гуляти. Побували й бiля Колони загиблих космонавтiв.

- Ми ж учора отут, на цьому мiсцi, домовились...

Талiя подивилась на бiлий мармур Колони, на бронзовi постатi зореплавцiв i тихо сказала:

- Можливо... Знаєш, Миколо, мабуть, радiсть зустрiчi запаморочила мене, оглушила... Ти не гнiвайся, любий, ти ж знаєш, що я... Поїдьмо до Палацу завтра, згода?

У вiдповiдь вiн мiцно поцiлував ЇЇ. Решту дня провели нерозлучно. Разом пообiдали, побували в iлюзiонi, слухали музику. Прощаючись, Микола нагадав:

- Завтра ж не барися!

Наступного дня повторилось те саме! Знову Микола хвилювався, чекаючи на Талiю, знову раз у раз поглядав на годинника i все уявляв, як вона перемiщується в просторi. Пiднiмається лiфтом на свiй дах, сiдає у вертолiт. Машина швидко несе її понад призмами, кулями й пiрамiдами хмарочосiв... Ось Талiя вийшла на його даху. Лiфт вiдраховує поверхи... Дев'яносто дев'ятий! Бiдолашний Булига вискочив у хол... I нiкого не побачив.