О космос! Микола подумав, що божеволiє. Якось дивно озирнувся навколо. Та сама Талiя...
- Вiзьми, любий, троянди, але не привозь бiльше тих голубих колючок...
- Тривiум Харонтiс? А до чого тут...
Микола вхопив її в обiйми, та так мiцно, що троянди попадали їм пiд ноги.
III
- Коли ти тодi так раптово розiрвав нашi стосунки, - говорила Талiя, поглядаючи на Миколу веселим оком, - я сумувала... три днi.
- Усього три днi? - з жалем у голосi перепитав Булига. - А запевняла...
- Розумiєш, я просто забула.
- Забула?!
Миколине обличчя почервонiло вiд образи. Бач, на скiльки вистачило їй почуття!
Вiн висмикнув руку з-пiд її лiктя, зупинився, вхопився за чавунний парапет i тоскно поглянув на рiчку. Днiпро спокiйно плескався об гранiт набережної, великий бiлоснiжний корабель, наче лебiдь, легко плив проти течiї. Микола зцiпив зуби. Нi, таки йому не щастить у коханнi... Втопитись? Вiдчув, як напружились м'язи, готовi до стрибка. А що? Шубовсть - i по всьому. Е, нi, дурницi. То колись... були м'якушки. А до чого тут м'якушки? Хiба вони були не такi самi люди?
- Я... Ну, як би тобi сказати? - Талiя поклала руку йому на плече. - Я була захворiла. Втрачала пам'ять. День за днем втрачала. Не пам'ятала сьогоднi, що було зi мною вчора. Наче стиралися записи в нервових клiтинах. Протягом дня все пам'ятаю, а пiсля сну - нiчого. Минуло три днi, i я вже не знала про наше знайомство - нiчогiсiнького не знала!
Булига спiвчутливо поглянув на дiвчину. Полегшено зiтхнув. Виходить, вона...
- I головне, що я сама цього навiть не пiдозрювала. Мама помiтила. Спитала про тебе. Я знизала плечима: який Микола? Вперше чую! Спочатку вона подумала, що ми посварилися, а потiм, коли я забула виконати якесь її доручення, почала придивлятись до мене уважнiше, її побоювання пiдтримав батько. Переконавшись, що зi мною щось негаразд, вони, звичайно, звернулися по допомогу до медицини. Психiатри, невропатологи, фiзiологи, терапевти хто тiльки не займався моєю хворобою! I нiхто нiчого не знаходив. Здорова, цiлком здорова! I це була чистiсiнька правда: я почувала, себе здоровою, дужою, життєрадiсною. Але сьогоднi я не пам'ятала, що було вчора.
- Так що... - перебив Булига, - завтра ти знов про мене забудеш?
- Нi, любий, - усмiхнулась Талiя, - тепер уже не забуду... Але дай менi доказати.
Довго вони ходили понад Днiпром, i Талiя розказувала дивовижнi, часом смiшнi, а часом i сумнi речi. Минуло три роки, i Талiя почала збиратись вступити до iнституту. Вона зовсiм забула, що вже кiнчала iнститут, а коли мама показала їй диплом,- тiльки знизала плечима. Почала вчитися в iнститутi i... не змогла. "Вчора" для неї не iснувало. Те, що вона добре засвоювала сьогоднi, наступного дня не пам'ятала нiчого.
Нарештi разом з матiр'ю вони здогадалися, в чому тут рiч. Талiя молодшала! Час для неї йшов у зворотному напрямi: 17, 16, 15, 14, 13, 12, 11, 10, 9, 8, 7, 6... П'ятилiтньою дiвчинкою пiдстрибом побiгла до школи, та вчитися не могла. 4, 3, 2, 1... Цiлi iнститути - великi науковi колективи стежили за цим феноменом. А батьки з сумом чукикали дитину, яка не росла, а все меншала. Нiяких надiй на порятунок не було. Нiхто ж не знав причини цього парадоксального процесу.
- I зараз невiдомо? - спитав Микола.
- Тепер ми знаємо, я пригадала...
Процес омолодження, або, як його назвав один дисертант, мiнусовий рiст продовжувався аж до самiсiнького дня народження. То був переломний день. Батьки чергували бiля люльки невiдступно й були настiльки нервово виснаженi, що перед свiтом, сидячи, обоє задрiмали. Уранцi перелякано схопилися й... побачили, що їхня Талюся жива й здорова, ворушить ручками й нiжками.
З того часу почався плюсовий рiст, бiологiчний маятник органiзму дiвчинки хитнувся у зворотному напрямi. Талюся набирала вагу, почала смiятися, водити очима за пальцем, пiзнавати тата й маму... Роки приносили радiсть сiм'ї, друзям. 1, 2, 3, 4... Знову почала ходити до школи. Тепер уже вчилася не те що добре,- краще за всiх! "Знаєте, мамо, - хвалилася, стрибнувши їй на колiна, - менi все так легко дається! От неначе воно менi знайоме..." Пiсля першого класу її перевели до третього, потiм до п'ятого... Школу закiнчила з вiдзнакою, i вчителi говорили про неї, як про особливо обдаровану дiвчину.
Якось, переглядаючи фотографiї, побачила себе - колишньою - i поспитала в матерi: "Хiба в мене була сестра?"
Напередоднi повернення Булиги iз зоряної мандрiвки Талiя пригадала все. Тривiум Харонтiс! Ось у чому криється таємниця! Тодi вона нюхала цю марсiанську квiтку, навiть розтерла в пальцях кiлька голубих колючок. Певне, сiк потрапив у кров... "Це зiлля забуття", - сказала Талiя матерi, поклавши на стiл прозору пластмасову коробку, в якiй зберiгалася та голуба колючка. Мати поглянула на ставну постать дочки i усмiхнулася: "Це квiтка юностi!"
Коли Талiя закiнчила розповiдь, Микола довго мовчав. Тiльки поглядав блискучими очима на свою кохану, втiшався її поставою, ходою, пив її красу.
- Ой, а яка я була смiшна в другому дитинствi! Мати розповiдає... Та ось поїдьмо до нас у гостi, сам вiд неї почуєш!
Хвилин через десять вони вже заходили до її квартири. В просторому холi їх привiтно зустрiла мати, ще досить бадьора, як на її роки, жiнка. Талiя раптом вiдступила на крок, злякано сплеснула в долонi:
- Мамо! Що то ви...
- Це Тривiум Харонтiс, - усмiхнулась мати, розтираючи в пальцях голубу колючку. - Квiтка молодостi!