— Ні, наївна ти сама. І листа підкинула Павлові по своїй наївності. Тоді ти керувалася одним — аби лише помститися суперниці.
Глянула на конверта — куди хоч був надісланий отой злощасний лист? Наталя написала їй на санаторій «Україна».
— У санаторії в Криму я була, це правда, але цього листа вперше бачу. Кажу щиру правду, не брешу. Порозумій — нащо то мені?
Геннадій відповів їй напівсумніваючись, ніби тільки сам себе запитував:
— Так, нащо б брехати?
Вероніка втішилася цим.
— Віриш мені, значить?
— Не знаю.
Тепер будь-що хотіла перед ним виправдатися:
— А ти постав себе на моє місце… Якщо ми з Наталею були собі суперниці, тоді чого вона відбивала від мене тебе? І не лише давніше, а й тепер — майже до останньої своєї хвилини. Павло мені казав.
І Вероніка довірливо прихилила голову до його плеча.
Важко було Геннадієві погодитися, а все-таки подумав: мабуть, він і справді погарячкував. Яка, до біса, суперниця! Вона — чесна дівчина, серйозна… Здурів від несподіванки, геть утратив розум! Коли тоді увечері зайшов за конспектами, бо перед тим забув їх на стільці, і натрапив раптом на мертву Наталю, ніби хто обухом гримнув по голові. Якщо у ній було трохи хмелю — увесь вилетів… А тут ще той лист. Схопив його, а подушку кинув Наталі на обличчя, бо не міг дивитися на мертву.
Узяв Віку за голову, заглянув у вічі.
— Може, тоді Павло?
— Чого ж, Павло міг приревнувати. Якщо вона справді… крутила світом.
— Я з цього дурний! Я нічого не можу збагнути!
— А я вже й не хочу про це міркувати.
— Як?
— А так… Є слідчі, є суд — вони й розберуться.
— Думаєш, їм треба передати і цього листа?
— Нічого я не думаю. Вже голова мені баламутиться.
— Чи нас не викликатимуть, не питатимуть?
— Нехай. Сумління в мене чисте. Наталин лист написаний мені, та я його ніколи не бачила. Стривай: якщо, судячи з адреси, лист був посланий у Крим, то як же він опинився тут?
— Може, на когось думаєш?
— Хіба я би тобі не сказала? У санаторії зі мною не було ні рідних, ні близьких, щоб хтось із них перехопив листа. Загадка — та й готово!
Геннадій трохи відступився, стис у руці пояс:
— Ну, а іншим разом вона щось подібне тобі чи писала?
— Ніколи! Ніколи! — ч пристрасно заперечила і це Вероніка.
Геннадій замислився: і все-таки лист може щось сказати! Лист для того, щоб слідчий вхопився за нього, як за ниточку, і розплутав цю хитру загадку! Краще було, правда, нічого не чіпати. Хай би конверт лишився на подушці, а тоді потрапив куди треба — сам. Але він, Геннадій, як прочитав листа, нараз подумав на Павла, й хотів його якось врятувати, відвернути від нього підозру… Справді, чим же Павло захиститься, коли він невинний? Може, треба допомогти братові? Та як? Чого доброго, ще й сам потрапиш у халепу: вже бо давно він, і ніхто інший, ворогував з Наталею!
Тоді, в суботу, згадував Геннадій, вони розійшлися, як люті вороги. Наталя, лаяла його, чимось йому навіть погрожувала, потім просто виштовхала з хати. Певно, було чути на весь дім, не тільки сусідам, які за стіною, що їм і бог велів усе чути! Ще й стукали весь час у стіну, і казав дівчатам, з якими зайшов, аби трохи притишили музику. А, як на те, приїхала Наталя…
Не знав, що робити, який вихід із того становища, в котре потрапили всі разом — Павло, він, Геннадій, і навіть Вероніка… Був ще хтось невідомий, котрий пильно слідкував за ними, спостерігав, як кожне із них виплутується, щоб самому лишитися чистому, а їх утопити. Із тим невідомим треба тепер боротися разом — усім трьом.
Легенько обняв дівчину за плечі. Цим хотів показати, що не гнівається більше на неї, Вероніку. Роздумував — щоб їй таке ніжне і лагідне сказати, аби й вона не сердилась на нього. Бо з багатьох дівчат, що їх знає, з котрими міг би подружити, Вероніка все-таки найкраща!
— Пробач мені, Віко… Неначе хто розум від мене відібрав. Я й себе самого звинувачував. Забудемо про те.
— Не розумію тільки — в чому ти звинувачував себе?
— Так… Наробив дурниць. Хоча б із тим листом: треба було мені його брати?
— Не вигадуй, Гено, візьми себе в руки, заспокойся. А я мушу йти. Вдома ж у нас нічого не знають.
— Проведу тебе.
— Не треба. Я хочу побути одна — подумати, як батькам сказати.
— Тоді давай зустрінемося завтра.
— Ти хочеш зустрітися?
— Аякже, тепер нам за наші зв'язки уже ніхто не буде докоряти — Наталі нема.
Вероніка поглянула з докором:
— Ой, Геннадію!
— Мовчу.