Колонка стояла метрів за сімдесят від асфальту.
— Їдь туди, браток, — бородань ще раз показав на колонку, — а то, тарганитись далеко.
Дьомін обережно звернув з асфальту. «Волга» м'яко загойдалась, переїжджаючи арик за обочиною, зашурхотіли шини по гравію.
— Порядок, — прохрипів бородань. — Я миттю. — І вийшов, сильно грюкнувши дверцятами.
— Дивись там, Жарений! — кинула вона навздогін.
Дьомін помітив, що той теж хвилювався, по-своєму грубо, нестримано, голос його зовсім захрип, рухи стали розмашистими. Показуючи, де зупинитись, він тицьнув пальцем у скло, наче забув про його існування; виходячи, шпарко грюкнув дверцятами, і вони влипли з коротким, як постріл, стуком. Через те він не почув її слів, кинутих навздогін: «Дивись там, Жарений!»
А Дьомін чув. Але спочатку звернув увагу на стук дверцят («Здуру б'є замок, кретин»), а потім уже на її слова. Забула. Вибовкнула. Значить, Жарений… Жора Жарений. Георгій Долгополов. Тоді він був худий, без бороди й стрижений. Дьомін не впізнав його, тому що і тоді й тепер всю увагу прикувала вона.
Такі справи… Хтось сьогодні відпочиває, вихідний день», на дачі розкошують, гуляють, дітей катають у колясках, «козла» забивають за спільним столом, у гори лізуть, до моря йдуть. І, як завжди, всім здається, що нещастя, біди й злочини — у когось і десь, але не у тебе, не тут, і взагалі, «більше балакають про це». А на кладовище везуть кожен день, кожну секунду — смерть на землі, і до в'язниці везуть кожен день, і народні суди засідають…
Жарений узяв із собою невелику сумку, сизу, з білястими літерами «Адідас». Там у нього, можливо, відмичка, «фомка», і зараз він входить до чиєїсь порожньої квартири, збирає в чемодан цінні речі, і хвилин через десять-п'ятнадцять Дьомін зі своєю «Волгою» стане банальним учасником злочину. А дівиця — для відводу очей.
Ні, гидко це й дріб'язково, до того гидко, що Дьоміну хоч бийся головою об стовп.
— А я вас одразу впізнав, Таню Бойко, — сказав Дьомін, не повертаючись.
Пауза.
— Щось я не пам'ятаю, де ми з вами зустрічались, — нарешті відповіла вона холодно і таким тоном, наче він до неї на бульварі причепився. Що вдієш, приваблива, помітна, молода, чіпляються на вулиці; варто на хвилинку залишитися одній, як вони тут як тут, залицяльники, і їй уже звично, так би мовити, «відшивати» доводиться.
Дьомін навмисне затягнув відповідь, та вона не витерпіла:
— Біля туристського вогнища разом кашу їли?
Дьомін мовчав.
— Чи на «броді»? Так ви серйозний, туди не ходите. — А голос насторожений.
— Два роки тому ви «проходили» у справі Лапіна.
Дьомін не обернувся до неї і в дзеркало не глянув, він і так знав про її розгубленість, на це й розраховував. Що вона скаже у відповідь? Збреше? Ніякого Лапіна не знаю, ні в якій справі не «проходила»?
— Я вас ще тоді запам'ятав, — продовжував Дьомін, — й одразу впізнав сьогодні.
Вона мовчала.
— І дорогою за вами стежив, у дзеркало, ви не бачили.
Дьомін говорив байдуже-ввічливо, намагаючись не допустити жодних викривальних ноток. Звичайна розмова з попутницею, яка випадково виявилась знайомою. Припустимо, так, «проходила» у справі. Ну то й що? Відбула строк покарання й вільна зараз жити як усі: з кимось у Сочі їхати, чиюсь машину зупинити та попросити підвезти.
— Негарно стежити за пасажирами, — нарешті сказала вона.
Ухилилась від прямої відповіді.
— Я не зумисне, мимохіть. Дивишся у дзеркало, щоб бачити дорогу позаду, — наївно виправдовувався Дьомін. — Так би мовити, пройдений шлях. Але водночас цікаво було, впізнав чи помилився, так що, даруйте, підглядав.
Вона не відповіла.
— Ось як буває, — задумливо провадив Дьомін. — Гора з горою не сходиться, а людина…
Їй дали тоді два роки. Вона провела їх у колонії, вийшла. То навіщо таїти?
Але з якої речі признаватися кожному зустрічному? Можливо, їй соромно. Постала перед ним такою, а він її, виявляється, знав ще й іншою. А Лапіна засудили до найвищої міри.
— Щось довго Жареного немає, — злегка позіхаючи, промовив Дьомін.
— Якого ще жареного-пареного? — насторожилась вона.
— Ви обмовились, Таню. Самі його так назвали й не помітили. Від хвилювання.
— Щось ви все загадками! — гмикнула вона. — «Я вас знаю», «хвилювання», «обмовилась». Чи все це — компліменти? Як зрозуміти вашу підвищену люб'язність?