Зненацька він обриває себе на півслові, і, схопивши мене за руку, захоплено вказує на схожу на кита жінку, яка саме опускається в крісло. «Це моя данська пизда, — рохкає він. — Бачиш цю сраку? Данська. Вона це просто обожнює! Ледь мене про це не благає. Ходи сюди… поглянь на неї звідси, збоку! Поглянь на цю сраку, що скажеш? Вона величезна. Кажу тобі, коли вона вилазить на мене зверху, мені ледь вдається її обхопити. Вона затуляє собою весь світ. Вона змушує мене почуватися крихітною комашкою, що повзає всередині неї. Не знаю, чим вона мене привабила, — гадаю, це все-таки її срака. Така здоровенна, що просто не пасує до решти тіла. А які на ній складки! Таку сраку неможливо забути. Це факт… незаперечний факт. Інші можуть тобі набриднути або подарувати якусь миттєву ілюзію, але не ця — з її сракою! — це ж треба! Таке неможливо стерти з пам’яті… це як лягати в ліжко з пам’ятником, що навалюється на тебе зверху».
Здається, данська пизда його розворушила. Млявість як рукою зняло. Очі лізуть йому на лоба. І звісно ж, одна річ нагадує про іншу. Він прагне якомога швидше забратися геть зі свого блядського готелю, бо йому заважає шум. Він також хоче писати книжку, аби зайняти свої думки хоч чимось. Але тут на його шляху стає срана робота. «Вона все з тебе висмоктує, ця блядська робота! Не хочу я писати про Монпарнас… Я хочу описувати своє життя, свої думки. Хочу вимити бруд зі свого нутра… Слухай, спробуй-но ту, ось там! Я переспав із нею колись давно. Вона раніше ошивалася поблизу Ле-Аль. Кумедна курва. Лягла на краєчок ліжка й задерла сукню. Коли-небудь так пробував? Непогано. До того ж вона мене не квапила. Просто лежала собі й гралася зі своїм капелюшком, доки я її дер. А коли я кінчив, вона з нудьгою в голосі запитала: „Ти вже?“ Неначе їй взагалі було начхати. Звісно, їй начхати, я це, чорт забирай, і сам чудово розумію… але ти б чув, з якою незворушністю вона це сказала… мені це навіть сподобалося… це мене захопило, розумієш? А коли вона пішла витертись, то почала наспівувати. Вона все ще співала, коли виходила з готелю. Навіть не сказала „Au revoir!“[69] Просто пішла геть, розмахуючи капелюшком і мугикаючи щось собі під ніс. Така хвойда якраз для тебе! Однак тямить у ліжку. Думаю, вона сподобалася мені більше, ніж моя целка. Є щось розпусне в тому, щоб трахати жінку, якій на це похуй. Це примушує кров вирувати…» А тоді, після хвилинної задуми: «Можеш уявити, якою б вона була, якби мала хоч якісь відчуття?»
— Слухай, — каже він. — Я хочу, щоб ти завтра ввечері пішов зі мною до клубу… там будуть танці.
— Завтра я не можу, Джо. Я пообіцяв допомогти Карлу…
— Слухай, та забудь ти про цього хріна! Я хочу попросити тебе про послугу. Річ ось у чому, — він знову починає потирати долоні. — Я вже домовився з однією пиздою… вона пообіцяла лишитися зі мною на ніч, коли в мене буде вихідний. Але я ще до кінця не вирішив. Бачиш, у неї є матір… якась гівняна художниця, і щоразу як я її бачу, вона сідає мені на вуха. Думаю, насправді матір просто ревнує. Гадаю, що вона б так не напосідалася, якби я спершу віддер її. Ти ж розумієш, як це буває… вона не така вже й погана… якби я спочатку не побачив її доньку, то запав би на неї. Донька — молода й гарна, така свіжа — ну ти розумієш, про що я? Від неї пахне чистотою…
— Знаєш, Джо, краще тобі знайти когось іншого…
— Ой, не сприймай це так! Я знаю, що ти про це думаєш. Я прошу тебе зробити мені маленьку послугу. Не знаю, як спекатися тієї старої квочки. Спершу подумав був напоїти її і здихатися в такий спосіб, але не впевнений, що молодшій це сподобається. Вони такі сентиментальні.
Приїхали з Міннесоти чи десь звідти. У будь-якому разі прийди завтра й розбуди мене, гаразд? Інакше я просплю. Окрім цього, я хотів попросити тебе допомогти мені з пошуком кімнати. Ти ж знаєш, що я в таких питаннях безпорадний. Знайди мені кімнату на тихій вулиці десь поблизу. Мені треба лишатись тут… Бо тут мені дають у кредит. Слухай, пообіцяй, що зробиш це для мене. За це я тебе час від часу пригощатиму. У всякому разі приходь, бо в мене дах їде, коли я спілкуюся лише з цими дурними пиздами. Хочу поговорити з тобою про Гевлока Елліса[70]. Боже, у мене вже три тижні лежить його книжка, а я її навіть не розгорнув. Тут і згнити нескладно. Можеш уявити, що я ще ніколи не бував ні в Дуврі, ні в «Комеді-Франсез». Як думаєш, варто туди потикатися? Зрештою, це, мабуть, допомагає провітрити голову. А ти що робиш цілісінькими днями? Тобі не буває нудно? Як ти затягуєш їх у ліжко? Слухай… ходи сюди! Не біжи ще… мені самотньо. Знаєш, якщо так триватиме ще рік — у мене дах поїде. Треба мені вшиватися з цієї йобаної країни. Мені тут нема що робити. Я знаю, що зараз в Америці теж несолодко, але все одно… Тут і збоченцем можна стати… усі ці дешеві покидьки сидять і триндять про свою роботу цілісінькими днями, хоча ніхто з них лайна не вартий. Усі вони — невдахи, саме тому й припхалися сюди. Слухай, Джо, а ти ніколи не сумуєш за домом? Смішний ти… здається, тобі тут подобається. І що ти в усьому цьому вбачаєш?.. Хотів би я, щоб ти мені розповів. Клянуся Богом, мені б так хотілося більше не думати про себе. У мене всередині все перекрутилося… наче там — вузол…