Проте, слухай, усе це справи не стосується. Я веду до того, як він це мені розповідав. Ти ж знаєш, як він усе прикрашає… що ж, після тієї сцени на балконі він подає мені це, мов hors-d'œuvre, розумієш — мовляв, після того вони зайшли в номер, і він розстібнув її нічну сорочку. Чому ти посміхаєшся? Він мені напиздів?
— Ні, ні! Ти розказуєш усе точнісінько так, як він і розповідав. Продовжуй…
— Після того, — тут Ван Норден і сам не може стримати посмішки, — після того, зверни увагу, він розповідає мені, як вона сіла в крісло й задерла ноги… не маючи на собі анічогісінько… а він сидить на підлозі, розглядає її й говорить, яка вона прекрасна… він казав тобі, що вона нагадувала йому героїнь на картинах Матісса… Чекай-но… хочу точно згадати, як він сказав. Він вдався до якогось такого гарного вислову про одаліску… до того ж що це в біса таке, ця одаліска? Він сказав це французькою, ось чому так важко запам’ятати цю хуйню… але звучало добре. Звучало саме так, як він міг би це їй сказати. А вона, мабуть, подумала, що це дуже оригінально… напевне, вважає його поетом чи кимось таким. Але послухай, усе це бісова вигадка… знаю я, який він фантазер. Мене збісило те, що трапилося далі. Я вертівся в ліжку всю ніч, обдумуючи образи, які він залишив у моїй голові. Ніяк не можу їх позбутися. Воно звучало так по-справжньому, що якщо цього не було, то я просто задушу клятого виродка та й по всьому. Він не має права вигадувати такі речі. Або ж він просто хворий…
Я веду до того моменту, коли, за його словами, він став на коліна і двома своїми кістлявими пальцями розкрив її пизду. Пригадуєш це? Він каже, що вона сиділа в кріслі, звісивши ноги з билець, аж раптом, як він стверджує, на нього найшло натхнення. Це трапилося вже після того, як він кілька разів їй вдув… після усіх тих балачок про Матісса. Він стає на коліна — уявляєш! — і двома пальцями… зверни увагу, кінчиками пальців… він розкриває її маленькі пелюстки… хлюп-хлюп… саме так. Тихенький такий липкий звук… майже нечутний. Хлюп-хлюп! Боже, та він мені всю ніч вчувався! А тоді він каже, — наче мені цього ще мало, — тоді він розказує, як занурив голову в її кущі. І коли він це зробив, Богом присягаюсь, вона обвила його шию ногами й притиснула до себе. Це мене добило! Уяви лише! Уяви, як гарна чутлива жінка обвиває ногами його шию! В цьому є щось отруйне. Це аж так неймовірно, що звучить переконливо. Якби він розповів мені тільки про шампанське й поїздку в Булонський Ліс або й навіть про ту сцену на балконі, я міг би ще пропустити це повз вуха. Але це так неймовірно, що вже не схоже на брехню. Не можу повірити, що він десь таке вичитав, і не бачу, звідки в його голові могли з’явитися такі думки, якщо це хоча б частково неправда. Розумієш, із таким куцим хріном, як він, усіляке трапляється. Можливо, він її й не трахнув, але вона могла дозволити йому з нею погратися… ніколи не знаєш, що від тебе очікують ці багаті пизди…
Коли він врешті-решт вилазить із ліжка й починає голитися, уже по обіді. Кінець кінцем мені якось вдалося перемкнути його на інші речі, передусім на переїзд. Приходить покоївка, щоб перевірити, чи він зібрався, — він мав звільнити кімнату опівдні. А Ван Норден тільки одягає штани. Я дещо здивований тим, що він не перепрошує і не відвертається. Спостерігаючи, як він віддає їй накази, безтурботно застібаючи ширіньку, я починаю гигикати. «Не зважай на неї, — говорить він, кидаючи на покоївку вкрай зневажливий погляд. — Вона — просто свиноматка. Можеш її за сраку вщипнути, якщо хочеш. Вона й слова не скаже». А тоді, звертаючись до неї англійською: «Ходи сюди, курво, помацай-но ось це!» Після цього я вже не можу стримуватись. Я вибухаю сміхом, мене охоплює напад істеричного реготу, який передається покоївці, хоча вона й не розуміє, про що йдеться. Покоївка починає знімати розвішані на стінах картини й фотографії — здебільшого на них зображений сам Ван Норден. «Ти, — посмикуючи великий палець на руці, каже він, — ходи сюди! Ось тобі на пам’ять про мене, — зриває фотографію зі стіни, — коли я піду — можеш нею підтертися. Бачиш, — говорить він, повернувшись до мене, — вона — дурна курва. І не виглядала б розумнішою, навіть якби я сказав це французькою». Покоївка стоїть із роззявленим ротом; вочевидь, вона переконана, що він божевільний. «Гей! — кричить він їй, немов та не дочуває. — Гей, ти! Так, ти! Ось так!..» — тоді бере фотографію, власну фотографію, і підтирає нею дупу. «Comme ça![72] Дійшло? Для неї все малювати доводиться», — каже він, випинаючи вперед нижню губу зі страшенною відразою.