Він безпорадно спостерігає, як вона жбурляє його речі до великих валіз. «Ось, поклади ще й це», — говорить він, простягаючи їй зубну щітку та спринцівку. Половину його речей розкидано по підлозі. Валізи — забиті, і вже немає куди покласти картини, книжки й напівпорожні пляшки. «Сядь на хвилиночку, — каже він. — У нас вдосталь часу. Треба все добре обдумати. Якби ти не прийшов, я б ніколи звідси не вибрався. Ти ж бачиш, який я безпорадний. Нагадай мені забрати лампочки… вони мої. І он той смітник — також мій. Ці виродки розраховують, що ти житимеш, як свиня». Покоївка пішла вниз по мотузку… «Ось побачиш… вона вирахує з мене мотузку, навіть якщо та коштуватиме три су. Вони й ґудзика на штанах тобі не пришиють, якщо не заплатиш. Паскудні вошиві засранці!» Він бере з каміна пляшку кальвадосу й кивком голови запрошує мене взяти іншу. «Немає сенсу їх перевозити. Доб’ємо їх прямо зараз. Тільки не пригощай її! Я цій падлюці й шматок туалетного паперу не залишу. Як би мені хотілося розтрощити тут усе на друзки, перш ніж піти. Слухай… якщо хочеш, можеш посцяти на підлогу. Шкода, що не можу насрати їм у комод». Він відчуває таку відразу до самого себе й усієї цієї ситуації, що не знає, як відвести душу. Він підходить із пляшкою до ліжка і, відгорнувши ковдру, заливає матрац кальвадосом. Не вдовольнившись, наступає на матрац каблуком. На жаль, його каблуки чисті. Зрештою, він знімає простирадло й витирає ним взуття. «Це додасть їм трохи роботи», — мстиво бурмоче він. Потому, зробивши чималий ковток, він закидає голову, полоще горло й, добряче його виполоскавши, спльовує на дзеркало. «Ось вам, дешеві падли! Витрете, коли я піду!» Він швендяє туди-сюди й бурмоче щось собі під ніс. Помітивши на підлозі свої подерті шкарпетки, він хапає їх і роздирає на шматки. Картини також його бісять. Він бере одну — свій портрет, написаний якоюсь його знайомою лесбійкою, — і пробиває його ногою. «От сука! Уявляєш, що вона наважилася в мене попросити? Просила, щоб я приводив до неї своїх пизд, коли сам із ними завершу. Вона мені й су не заплатила за мою допомогу. Думала, що я щиро захоплююся її роботами. Мені б ніколи не дісталася ця картина, якби я не пообіцяв звести її з тією пиздою з Міннесоти. Вона від неї просто божеволіла… ходила за нами слідом, мов сучка, в якої почалася тічка… ніяк не могли її здихатися! Вона все життя мені отруїла. Дійшло до того, що я майже боявся приводити сюди яку-небудь пизду, аби вона нас не заскочила. Я прошмигував сюди, мов злодій, і одразу зачиняв за собою двері… Вони з цією пиздою з Джорджії ледь не довели мене. В однієї завжди тічка, а інша зажди голодна. Ненавиджу трахати голодних. Це так, наче запихаєш у неї їжу, а тоді виймаєш знову… Господи, це мені про щось нагадало… куди я подів ртутну мазь? Це важливо. У тебе колись таке було? Гірше, ніж венеричне захворювання. І я навіть не знаю, від кого їх підхопив. За минулий тиждень у мене було тут стільки жінок, що я просто згубив їм лік. Трохи кумедно, бо ж від усіх линув такий свіжий запах. Але ти ж розумієш, як воно буває…»
Покоївка склала його речі на купу на тротуарі. Patron[73] похмуро за всім спостергіає. Коли ми завантажили речі в таксівку, лишилося місце тільки для одного з нас. Щойно ми від’їжджаємо, Ван Норден дістає газету й починає загортати свої каструлі та сковорідки; у новому місці готувати суворо заборонено. Поки ми туди добираємося, весь його багаж перетворюється на суцільний безлад; це б менше нас переймало, якби хазяйка не визирнула на вулицю саме тоді, коли ми під’їхали. «О Боженько! — скрикує вона. — Що це за чортівня? Що це значить?» Ван Норден почувається так ніяково, що не здатний вигадати нічого кращого, окрім «Cest moi… cest moi, madame![74]». A тоді, розвернувшись до мене, люто кидає: «От квочка! Бачив її пику? Вона точно перетворить моє життя на пекло».