Готель стоїть у занедбаному задвірку, він прямокутний і дуже схожий на сучасну в’язницю. Bureau[75] — велике й похмуре, попри діамантові відблиски на вкритих кахлями стінах. Біля вікон висять клітки для пташок, і скрізь — маленькі емалеві таблички, що застарілою мовою просять гостей не робити того й не забувати про це. Тут майже непорочна чистота, проте звідусіль аж тхне бідністю, нужденністю, скорботою. Стільці з м’якою оббивкою тримаються купи лише завдяки металевим дротам, тому неприємно нагадують електричний стілець. Кімната, у якій збирається жити Ван Норден, розташована на п’ятому поверсі. Поки ми здираємося сходами, він повідомляє мені, що тут колись жив Мопассан. А тоді одразу додає, що в коридорі чимось смердить. На п’ятому поверсі бракує кількох шибок; якийсь час ми стоїмо й розглядаємо мешканців будинку з іншого боку подвір’я. Невдовзі обід, тож люди саме повертаються до своїх домівок із втомленим та знедоленим виглядом, який з’являється у тих, хто намагається чесно заробляти собі на прожиток. Більшість вікон відчинено навстіж: занедбані кімнати скидаються на купу ротів, що позіхають. Мешканці цих кімнат також позіхають або ж чухаються. Вони пересуваються апатично і, як здається, без особливої мети, мов сомнамбули.
Коли ми рушаємо коридором до кімнати №57, перед нами раптово відчиняються двері, і звідти визирає стара карга зі сплутаним волоссям і очима божевільної. Вона нас так ошелешує, що ми завмираємо мов вкопані. Упродовж цілої хвилини ми всі троє стоїмо, не В ЗМОЗІ поворухнутися чи зробити бодай якийсь усвідомлений жест. За спиною старої видно кухонний стіл, на якому лежить оголене немовля, зовсім крихітне, не більше за общипану курку. Зрештою стара бере до рук відро з помиями й робить крок уперед. Ми відступаємо вбік, аби вона пройшла, і щойно за нею зачиняються двері, пронизливо верещить немовля. Це кімната №56, а між 56-ю і 57-ю. кімнатами розташовано туалет, у який стара карга зливає свої помиї.
Відтоді, як ми зійшли сходами нагору, Ван Норден мовчить. Однак вигляд має красномовний. Відчинивши двері кімнати №57, на якусь мить я відчуваю, ніби божеволію. Просто навпроти входу над дитячим візком, повним книжок, висить величезне дзеркало, вкрите зеленою газовою тканиною і прикріплене під кутом 45 градусів. Ван Норден навіть не усміхається; натомість він спокійнісінько підходить до дитячого візка і, взявши до рук книжку, починає гортати її з виглядом чоловіка, який зайшов до публічної бібліотеки й, не замислюючись, підійшов до найближчої полиці. Можливо, це не здалося б мені таким абсурдним, якби у цю саму мить я не помітив у кутку два велосипедних керма. Вони мають такий мирний і вдоволений вигляд, неначе сплять тут уже роками, тож раптом мені здається, що ми вже простояли в цій кімнаті точнісінько на тих самих місцях бозна-скільки часу, що ми зайняли ці пози у сні, від якого так ніколи й не прокинулися, у сні, який, утім, може розвіятися від найменшого поруху або кліпання ока. Однак ще дивнішим є те, що саме цієї миті у мене зринає спогад про справжній сон, який наснився мені кілька ночей тому — у ньому я бачив Ван Нордена в такому самому кутку, де зараз стоять велосипедні керма, хоча замість них там схилялася навколішки жінка. Я бачив, як він стоїть над жінкою з тим тривожним жаданням у погляді, яке з’являється в нього тоді, коли він нестерпно чогось хоче. Вулиця, де це все відбувається, розмита — добре видно тільки кут між двома стінами й зіщулену жіночу постать. Я бачу, як він наближається до неї швидко, немов тварина, не звертаючи жодної уваги на те, що коїться довкола, рішуче налаштований домогтися свого. І його погляд немов говорить: «Опісля можете мене вбити, тільки дайте запхати… я мушу його в неї запхати!» І ось він схилився над нею, їхні голови вдаряються об стіну, в нього така потужна ерекція, що він просто не може його в неї запхати. Раптом із таким властивим йому збридженим виглядом він підводиться й одягається. Він вже збирається рушити геть, коли помічає на тротуарі свій пеніс. За розміром той майже як відпиляне руків’я мітли.
Ван Норден спокійнісінько піднімає його й затискає під пахвою. Коли він відходить, я зауважую дві здоровенні бульби, схожі на цибулини тюльпанів, які звисають з кінця мітлища, і чую, як він бурмоче собі під ніс: «Горщики з квітами… горщики з квітами».