Прибігає захеканий і спітнілий garçon. Ван Норден дивиться на нього, нічого не розуміючи. Після цього різким кроком заходить хазяйка і, підійшовши прямо до Ван Нордена, забирає в нього з рук книжку, жбурляє її до дитячого візка й мовчки виштовхує візок у коридор.
— Це просто дурка, — нервово посміхаючись, каже Ван Норден.
Його усмішка така невловима, що її навіть важко описати, тож на мить оте відчуття зі сну повертається знову, й мені здається, немов ми стоїмо в кінці довгого коридору, а в іншому його кінці висить викривлене й потріскане дзеркало. І вздовж цього коридору, вимахуючи своєю недолею, немов старим закіптявілим ліхтарем, невпевнено снує Ван Норден, подекуди відчиняються двері, і його або шарпають рукою досередини, або ж витурюють копняком назад. І що далі він йде, то нестерпнішим стає його страждання; він несе його, ніби ліхтар, який велосипедисти затискають у зубах, коли вночі бруківка мокра й слизька. Його носить занедбаними кімнатами, а коли він врешті сідає, стілець під ним ламається, коли ж він відкриває свою валізу, то бачить всередині лише зубну щітку. У кожній кімнаті є дзеркало, перед яким він стає й, уважно вдивляючись, жує свою лють, і від цього постійного жування, від ремствування, буркотіння, мимрення та прокльонів його щелепа виходить із суглобів, тож тепер вона жахливо провисає, а коли він чухає бороду, від щелепи відвалюються шматки, і він відчуває до себе таку відразу, що кидає щелепу на підлогу, наступає на неї ногою й розтирає її на порох своїми масивними підборами.
Тим часом приносять багаж. І все починає набувати ще божевільнішого вигляду, ніж до цього — зокрема коли Ван Норден прикріпляє до ліжка свій тренажер і береться робити вправи за системою Сандова[76]. «Мені тут подобається», — усміхаючись, каже garçon’у. Він знімає з себе пальто та жилет. Garçon розгублено за ним спостерігає; в одній руці у нього валіза, а в іншій — спринцівка. Я ж стою віддалік у передпокої, притримуючи дзеркало, накрите зеленою газовою тканиною. Здається, жодна річ тут не має практичного застосування. Навіть сам передпокій — на вигляд абсолютно непотрібний — щось на кшталт вестибюлю, який веде до сараю. Точнісінько таке саме відчуття охоплює мене, коли я заходжу до «Комеді-Франсез» або театру «Пале-Рояль»; це світ непотребу, таємних люків, рук, бюстів та навощеної підлоги, канделябрів і чоловіків у латах, безоких статуй і любовних листів, що лежать під склом. Щось відбувається, проте воно не має жодного сенсу; це так само, як допивати напівпорожню пляшку кальвадоса, оскільки у валізі не лишилося для неї місця.
Як я вже казав, поки ми здиралися сходами, Ван Норден зауважив, що тут колись жив Мопассан. Цей збіг, здається, справив на нього враження. Йому хотілося б вірити, що саме в цій кімнаті Мопассан створив частину з тих жахливих історій, на яких тримається його репутація. «Вони жили, мов свині, падлюки нещасні», — каже Ван Норден. Ми сидимо за круглим столом у двох зручних старих кріслах, які обтягнули ременями та творами, щоб вони не розвалилися; поряд стоїть ліжко — насправді воно так близько, що ми можемо покласти на нього ноги. Armoire[77] розташована за нами в кутку, до неї також зручно дотягнутися. Свій брудний одяг Ван Норден звалив на стіл; ми сидимо, поклавши ноги на його брудні шкарпетки та сорочки, і задоволено куримо. Здається, вбогість цього місця його зачарувала: йому тут затишно. Коли я підводжуся, щоб увімкнути світло, він пропонує зіграти в карти перед тим як рушати кудись вечеряти. Тож ми всідаємося перед вікном — на підлозі розкидано брудний одяг, а з люстри звисає тренажер Сандова, — і розігруємо кілька партій у пінокль на двох. Ван Норден відклав свою люльку й заклав дрібку жувального тютюну за нижню губу. Час від часу він спльовує через вікно — великі здоровенні згустки коричневого соку, що відлунюють, плескаючись об бруківку внизу. Здається, тепер він задоволений.
— В Америці, — говорить він, — тобі б і вві сні не привиділося життя в такому кублі. Навіть коли я був на голяках, то спав у кращих кімнатах, ніж ця. Однак тут це видається природним — точнісінько так само, як і в книжках, які ти читаєш. Якщо я колись повернуся туди знову, то забуду про це життя, мов про страшний сон. Імовірно, я просто підхоплю своє старе життя там, де воно перервалося… якщо, звісно, колись повернуся. Іноді я лежу на ліжку й віддаюся мріям про минуле, і воно видається настільки живим, що мені доводиться штурхати себе, аби зрозуміти, де я є. Особливо, коли поруч зі мною жінка; жінка дає мені змогу замріятися швидше, ніж будь-що інше. Це, власне, все, що мені від них потрібно — забутися. Часом я так занурююся у свої думки, що не можу пригадати ім’я пизди чи те, де я її підчепив. Кумедно, хіба ні? Добре притулятися до свіжого теплого тіла, коли прокидаєшся вранці. Це дарує відчуття чистоти. Ти немов надихаєшся… аж поки вони не починають розводитися про кохання та схоже лайно. Можеш мені сказати, чому всі ці пизди так багато патякають про кохання? Очевидно, добре перепихнутися їм недостатньо… вони хочуть ще й твою душу…
76