Я стаю на коліна позаду Ван Нордена і вивчаю машину уважніше. Дівка повертає голову вбік і кидає на мене розпачливий погляд. «У цьому немає сенсу, — каже вона. — Це неможливо». Після чого Ван Норден починає порати її так, немов у нього відкрилося друге дихання, точнісінько як старий козел. Він такий упертий хлопака, що радше зламає собі роги, ніж здасться. Але тепер він ще й біситься, бо я лоскочу йому дупу.
— Заради Бога, Джо, припини! Ти ж уб’єш бідолашну дівчину.
— Облиш мене, — бурчить він. — Цього разу я майже кінчив.
Його поза та рішучість, із якою він це прохрипів, раптом вже вдруге нагадують мені про мій сон. Тільки тепер здається, неначе те мітлище, яке він безтурботно затис під пахвою, коли йшов геть, втрачене назавжди. Це немов продовження мого сну — той самий Ван Норден, лише без першопричини. Він схожий на героя, який повернувся з війни, — бідний покалічений виродок, що живе в реальності своїх мрій. Хоч де би він сів — під ним ламається стілець; хоч у які двері увійшов би — у кімнаті порожньо; хоч би що поклав до рота — воно має огидний присмак. Усе таке саме, як і раніше; складники не змінилися, сон не відрізняється від реальності. От тільки, поки він спав, у нього вкрали тіло. Він немов та машина, що випльовує газети, мільйони й мільярди щодня, перші шпальти яких переповнені звістками про катастрофи, повстання, вбивства, вибухи, аварії, однак він нічогісінько не відчуває. Якщо ніхто не натисне на вимикач, він ніколи не дізнається, що таке смерть; якщо твоє тіло вкрали, померти неможливо. Ти можеш залізти на пизду і, мов козел, робити це вічно; ти можеш заскочити в окоп, і тебе розірве на шматки; ніщо не здатне викликати іскру пристрасті без втручання людської руки. Хтось має запхати руку в машину й дозволити, аби її відірвало, щоб шестерні знову зчепилися. Треба щоб хтось зробив це, не сподіваючись на винагороду, не думаючи про п’ятнадцять франків; хтось, чиї груди настільки змарніли, що вага медалі зігне його удвоє. І хтось має нагодувати голодну пизду, не боячись, що ту їжу доведеться звідти виймати. Інакше ця вистава триватиме вічно. Виходу з халепи не буде…
Після того як я цілий тиждень лизав дупу керівнику, — а саме так тут і роблять, — мені вдалося влаштуватися на місце Пековера. Нещасний виродок таки помер через кілька годин після падіння на дно шахти. І як я й передбачав, вони влаштували йому гарний похорон із урочистим відспівуванням, здоровезними вінками та всім іншим. Tout compris[81]. А після церемонії поховання працівники верхніх поверхів влаштували бенкет у bistro. Шкода, що Пековер не мав змоги чогось там перехопити, — йому б так сподобалося сидіти з працівниками верхніх поверхів і чути, як часто згадують його ім’я.
Мушу одразу ж сказати — мені немає на що скаржитися. Це схоже на перебування в божевільні, де тобі дозволено мастурбувати до кінця свого життя. Мені приносять під ніс увесь світ, а від мене вимагається тільки проставити між усіма цими нещастями розділові знаки. Немає нічого, чого б працівники верхніх поверхів не торкнулися своїми брудними пальцями: жодна радість, жодне нещастя не проходять непоміченими. Вони живуть серед суворих фактів життя, в реальності, як це тут називається. Їхня реальність — болото, а вони нагадують жаб, яким нічим зайнятись, окрім квакання.
Що більше вони квакають, то реальнішим стає життя. Юрист, священник, лікар, політик, журналіст — ось шарлатани, які тримають свої пальці на пульсі світу. Тут панує постійна атмосфера лиха. Це заворожує. Неначе показники барометра завжди незмінні, немов прапор завжди приспущено. Тепер зрозуміло, як ідея раю заполонює людську свідомість, як вона заволодіває умами, навіть коли всі підпори з-під неї вибито. Мусить же існувати якийсь інший світ, окрім цього болота, в якому все змішано і скинуто накупу. Складно уявити, яким був би той рай, про який мріють ці люди. Безсумнівно, це був би жаб’ячий рай. Міазми, болотна піна, латаття, застояна вода. Спокійно сиди собі на листку латаття і квакай цілісінький день. Щось на кшталт цього.
Катастрофи, які я вичитую, справляють на мене чудовий терапевтичний ефект. Уявіть собі стан цілковитої невразливості, зачароване існування, життя в абсолютній безпеці посеред отруйних бацил. Мене не стосується ніщо: ані землетруси, ані вибухи, ані повстання, ані голод, ані аварії, ані війни, ані революції. У мене є щеплення проти будь-якої хвороби, лиха, нещастя й трагедії. Це кульмінація стійкості. Коли я сиджу у своїй крихітній ніші, через мої руки щодня проходять усі отрути світу. А в мене ані плямки на нігтях. У мене абсолютний імунітет. Мені навіть краще, ніж лаборанту, адже тут не чути жодного смороду — лише запах розплавленого свинцю. Світ може вибухнути, а я все одно буду тут, щоб поставити кому чи крапку з комою. Можливо, навіть трохи попрацюю після закінчення зміни, бо ж після такої події можуть видати останню премію. Коли світ злетить у повітря й останній випуск здадуть у друк, коректори тихенько зберуть усі коми, крапки з комами, дефіси, астериски, дужки й лапки, крапки, знаки оклику тощо, і складуть їх у маленьку коробочку над кріслом редактора. Comme, ça tout est réglé…[82]