Мені довелося об’їхати весь світ, щоб відшукати таку комфортну, приємну нішу. Це видається майже неймовірним. Як, перебуваючи в Америці серед усіх цих феєрверків, які вони запихають тобі в сраку, щоб підбадьорити й додати запалу, я міг передбачити, що для людини мого темпераменту ідеальною роботою виявиться вишукування орфографічних помилок? Там ти не думаєш ні про що інше, окрім як колись стати президентом Сполучених Штатів. Потенційно кожен гідний стати президентом. Тут усе інакше. Тут кожен — потенційний нуль. Якщо ти стаєш чимось чи кимось, то лише завдяки випадку, диву. Шанс вибратися колись зі свого села — тисяча до одного. Тисяча до одного, що тобі відірве ноги чи випалить очі. Хіба що трапиться диво, і ти станеш генералом або контрадміралом.
Але саме тому, що тут усе проти тебе, саме тому, що тут так мало надії, тутешнє життя видається таким солодким. Від одного дня до іншого. Жодних учора, жодних завтра. Показники барометра завжди незмінні, прапор завжди приспущено. Ти носиш на руці траурну пов’язку, маленьку запонку в дірці для ґудзика і, якщо тобі щастить і ти можеш собі це дозволити, то купуєш пару легких штучних кінцівок, найкраще алюмінієвих. Що не заважає тобі насолоджуватися замовленим apéritif, розглядати в зоопарку тварин або фліртувати зі стервятницями, які завжди снують туди-сюди бульварами в пошуках свіжої дохлятини. Час іде. Якщо ти іноземець і з твоїми паперами все гаразд, можеш сміливо наражатися на інфекцію, не боячись захворіти. Якщо маєш можливість, краще влаштуватися на роботу коректором. Comme ça, tout s'arrange[83]. A це означає, що якщо ти простуватимеш додому о третій ранку й тебе зупинять копи на велосипедах, ти зможеш клацнути в них під носом пальцями. Вранці, коли на ринку жвава торгівля, зможеш купити бельгійських яєць по п’ятдесят сантимів за одне. Коректор зазвичай ніколи не прокидається раніше полудня, а то й трохи пізніше. Ліпше обрати готель поблизу кінотеатру, бо якщо маєш схильність не прокидатися вчасно, тебе розбудить дзвінок на денний сеанс. Якщо ж не вдасться знайти кімнату біля кінотеатру, пошукай поряд із цвинтарем, врешті-решт, результат буде таким самим. Але головне — ніколи не впадай у відчай. Il ne faut jamais désespérer[84].
Саме це я й намагаюся втовкмачити щовечора Карлу та Ван Нордену. У світі немає надії, проте немає й відчаю. Почуваюся так, немовби навернувся в нову релігію, неначе щоночі молюся Богоматері Втісі. Не можу собі уявити, що б я здобув, якби став редактором газети або й навіть президентом Сполучених Штатів. Я прямую у глухий кут, але тут затишно, і мене все влаштовує. Тримаючи в руках роздруківку нового номера, я вслухаюся в музику довкола себе, гомін та бубоніння голосів і брязкання лінотипних машин, схоже на ляскіт тисячі срібних браслетів, пропущених через прес; час від часу в нас під ногами прошмигує пацюк або проповзає тарган по стіні, спритно й обачно перебираючи своїми тендітними лапками. Усі події дня кладуть тобі прямісінько під ніс, кладуть нечутно, ненав’язливо, іноді з короткими написами, які вказують на присутність людської руки, на еґо, на дрібку марнославства. Процесія рухається врочисто, мов кортеж, що в’їжджає крізь цвинтарну браму. Підлога під твоїм робочим столом так щільно встелена папером, що майже нагадує килим із м’яким ворсом. Під столом Ван Нордена цей килим вкритий плямами коричневого соку. Приблизно об одинадцятій приходить продавець арахісу, недоумок-вірменин, який також задоволений своєю долею.
Час від часу я отримую від Мони каблограми, в яких вона повідомляє, що прибуває на найближчому кораблі. Там завжди також написано: «Подробиці в листі». Так триває вже дев’ять місяців, але я ще ніколи не знаходив її імені в списках пасажирів, та й garçon не приносив мені жодного листа на срібній таці. Щодо цього я вже не плекаю надій. Якщо вона й справді колись приїде, зможе знайти мене на першому поверсі, прямо за вбиральнею. Ймовірно, вона одразу скаже мені, що тут — антисанітарія. Перше, що вражає американку в Європі, — антисанітарія. Вони не здатні уявити собі рай без сучасної системи каналізації. Знайшовши блощицю, вони негайно кидаються писати скаргу в Торгово-промислову палату. Як їй пояснити, що мені тут затишно? Вона скаже, що я став дегенератом. Я знаю всі її слова, від першого до останнього. Вона захоче знайти помешкання-студію із садом — і, звісно ж, із ванною. Вона хоче бути бідною по-романтичному. Я її знаю. Але цього разу я підготувався.