Однак бувають дні, коли сонця не видно і я сходжу з битого шляху, й тоді спрагло думаю про неї. Час від часу я відступаю від своєї похмурої вдоволеності й замислююсь про інше життя, роздумую про те, чи змінилось би щось, якби під боком у мене була молода невгамовна істота. Проблема в тому, що я майже не пам’ятаю, як вона виглядає, не кажучи вже про те, як це — її обіймати. Схоже, усе, що було в минулому, поглинуло море; у мене лишилися спогади, проте образи вже неяскраві, вони здаються уривчастими й мертвими, мов поїджені часом мумії, що застрягли в трясовині. Коли я намагаюсь пригадати своє життя в Нью-Йорку, у голові зринають лише кілька не пов’язаних між собою фрагментів, кошмарних і вкритих мідянкою. Здається, наче моє існування десь закінчилося, от тільки я ніяк не можу збагнути, де саме. Я вже не американець, не мешканець Нью-Йорку, але ще менше я європеєць або парижанин. У мене немає жодного підданства, жодних обов’язків, жодної ненависті, жодних турбот, жодних упереджень, жодної пристрасті. Я не «за» і не «проти». У мене нейтральна позиція.
Коли ми втрьох повертаємося вночі додому, то часто, подолавши перші спазми відрази, починаємо обговорювати стан речей із ентузіазмом, який здатні виявляти тільки ті, хто не бере активної участі в житті. Залізши в ліжко, я іноді думаю: як дивно, що ми виказуємо стільки ентузіазму лише для того, щоб згаяти час, щоб знищити ті три чверті години, які необхідні на дорогу від редакції до Монпарнаса. Можливо, ми й висловлюємо найблискучіші, найпридатніші для втілення ідеї, як можна зарадити тому чи іншому лиху, однак у нас немає засобів, щоб їх втілити. А ще дивніше, що відсутність зв’язку між ідеями й життям не викликає в нас ані страждань, ані дискомфорту. Ми настільки адаптувалися, що якби завтра нам наказали ходити на руках, то ми зробили б це без найменшого протесту. Звісно, за умови, що газета виходитиме як зазвичай. І що ми регулярно отримуватимемо зарплатню. Решта не має жодного значення. Взагалі. Нас орієнталізували. Перетворили на косооких, косооких у білих комірцях, яким затикають роти щоденною порцією рису. Днями я читав, що в черепів американських індіанців є одна характерна ознака — вормієва кістка або os Іпсае[85] у потилиці. Поява цієї кістки, як пише вчений, спричинена тим, що поперечні потиличні шви не зростаються повністю на ембріональній стадії, як це трапляється зазвичай. А отже, це ознака зупинки в розвитку, індикатор нижчої раси. «Середній об’єм черепа американського індіанця, — веде він далі, — менший, ніж у черепа білої людини й більший, ніж у представника чорної раси. Враховуючи показники обох статей, сьогоднішні парижани мають об’єм черепа 1448 см3, негри — 1344 см3, американські індіанці — 1376 см3». З усього цього я не міг зробити для себе жодних висновків, оскільки я американець, але не індіанець. Втім, це так мило — пояснювати все у такий спосіб, спираючись на наявність кістки, наприклад, os Іпсае. Його теорії не шкодить навіть визнання того, що окремі екземпляри індіанських черепів досягали надзвичайних показників об’єму — 1920 см3, що більше, ніж у представників будь-якої іншої раси. Однак я залюбки зауважую, що парижани обох статей, схоже, мають нормальний об’єм черепа. Вочевидь, поперечні потиличні шви зростаються в них значно краще. Вони вміють насолоджуватися apéritif і не турбуються, якщо будинки не пофарбовані. У їхніх черепах немає нічого незвичного, принаймні згідно з головними показниками, які вимірюють вчені. Мусить бути якесь інше пояснення, чому в мистецтві життя вони досягли такої досконалості.
У bistro мсьє Поля, розташованому через дорогу, для працівників газети зарезервована задня кімната, де ми можемо їсти в кредит. Це приємна маленька кімнатка з тирсою на підлозі та мухами, що з’являються й зникають відповідно до сезону. Кажучи, що вона зарезервована для працівників газети, я не маю на увазі, що ми їмо там самі; навпаки, у нас є привілей сидіти поряд із хвойдами та сутенерами — найчастішими відвідувачами закладу мсьє Поля. Це цілком влаштовує працівників верхніх поверхів, оскільки вони завжди ласі до шльондр, і навіть ті, що мають постійних французьких партнерок, не втрачають нагоди час від часу розважитися. Головне — не підхопити заразу; іноді здається, що в редакції розпочалася епідемія, хоча, можливо, це пояснюється тим, що всі вони сплять із однією жінкою. У будь-якому разі приємно спостерігати, як жалюгідно вони виглядають, коли їм доводиться сидіти поруч із сутенером, який, попри незначні клопоти, пов’язані з його професією, порівняно з ними живе просто розкішно.