— Брехло! — кричить вона. — Брехло! Ах, на щастя, я також брешу… добре брешу. Мене нудить від твоїх дріб’язкових відбріхувань. Чому б тобі не збрехати мені по-справжньому?
Він знову понурює голову, бездумно вишукує на столі кілька крихт і кладе до рота. Вона одразу б’є його по руці.
— Не роби цього! Як я від тебе втомилася. Який же ти імбецил! Брехло! Зажди лишень! У мене є ще що сказати. Я також брешу, але я не імбецилка.
Проте за якийсь час вони вже сидять поруч, узявшись за руки, і вона ніжно вуркоче: «Ах, мій кролику, так важко зараз від тебе йти. Ходи сюди, поцілуй мене! Що збираєшся робити ввечері? Скажи мені правду, мій маленький… Вибач, що в мене такий жахливий характер». Він боязко її цілує, немов справжнє кроленя з довгими рожевими вушками; легенько дзьобає її в губи, неначе відкусує шматочок від листка капусти. І водночас його яскраві круглі очі пестливо зупиняють свій погляд на її відкритій сумочці, що лежить поруч із нею на лавці. Він тільки й чекає на мить, коли зможе накивати від неї п’ятами; йому аж кортить забратися геть і всістися в якомусь тихому кафе на Рю-дю-Фобур-Монмартрі.
Я знаю його, цього невинного на вигляд вилупка з круглими переляканими кролячими очима. І мені знайома ця бісова вулиця, Фобур-Монмартр, із мідними тацями та гумовими виробами: всю ніч там мерехтять вогні, і секс тече вулицею, мов каналізаційною трубою. Пробратися від Рю-Лафаєт до бульвару — те саме, що пройти крізь стрій; вони прилипають до тебе, мов морські жолуді, в’їдаються в тебе, немов мурахи, вони підлещуються, вимахують хвостом, вмовляють, благають, молять, звертаючись німецькою, англійською, іспанською, вони показують свої розбиті серця й подерте взуття, і ще довго після того, як ти повідрубуєш їхні вусики, довго після того, як стихне сичання й шипіння, твої ніздрі вперто не полишатиме запах lavabo — це аромат Parfum de Danse[87], ефективність якого гарантована лише на відстані двадцяти сантиметрів. На цьому маленькому відрізку між бульваром і Рю-Лафаєт можна просрати все своє життя. Кожен бар аж вирує, сповнений пульсації, гральні кості готові; касири повсідалися на високих стільцях, мов стерв’ятники, а гроші, якими вони гендлюють, тхнуть важким людським духом. У Банку Франції не знайдеться еквівалента тим кривавим грошам, які перебувають тут в обігу, грошам, які сяють від людського поту, які переходять з рук у руки зі швидкістю лісової пожежі, лишаючи по собі дим та сморід. Чоловік, що здатен пройти по Фобур-Монмартр вночі, не задихаючись і не пітніючи, без молитви чи прокльону на вустах, — такий чоловік не має яєць, а якщо й має, його варто каструвати.
Припустімо, що боязке кроленя й справді витрачає п’ятдесят франків щовечора, чекаючи на свою Люсьєн. Припустімо, що йому й справді починає допікати голод, і він купує собі сендвіч та бокал пива або зупиняється потеревенити з чиєюсь повією. Ви думаєте, що його мали б втомлювати такі вештання кожного вечора? Думаєте, вони мали б стати для нього тягарем, тиснути на нього, і він вмирав би з нудьги? Сподіваюся, ви ж не вважаєте, що сутенер — не людина? Не забувайте, в сутенера також є особисті негаразди й нещастя. Можливо, він більше ні про що й не мріє, окрім як щоночі стояти на розі з двома білими псами й спостерігати, як вони сцють. Можливо, йому хочеться відчиняти двері й бачити, як вона, дещо сонна, читає Paris-Soir[88]. Можливо, не так уже й приємно схилятися над своєю Люсьєн і відчувати запах іншого чоловіка. Можливо, краще мати лише три франки в кишені і двох білих собак, що сцють на розі, ніж відчувати смак цих побитих губ. Запевняю вас, коли вона міцно його обіймає, коли благає про ту крихітну частку кохання, яку може дати їй тільки він, запевняю вас, він б’ється, мов тисяча чортів, аби викачати з неї, аби знищити сліди отих незліченних полчищ, що пройшли маршем поміж її ніг. Можливо, коли він бере її тіло й випробовує щось нове, то ним керує зовсім не пристрасть або цікавість, можливо, це розпачливий бій одного проти цілої армії, що прорвалася крізь ворота, армії, яка пройшла по ній, яка розтоптала її й лишила їй такий скажений голод, що навіть Рудольфу Валентіно ніколи його не втамувати. Коли я чую, як хтось докоряє такій дівчині, як Люсьєн, коли чую, як її принижують або зневажають через те, що вона холодна й жадібна, або надто механічна чи тому, що дуже вже поспішає, як не через одне, то через інше, я одразу кажу собі: «Чекай-но йолопе, не так швидко! Пам’ятай, що ти — в самісінькому кінці процесії; пам’ятай, що її тримала в облозі ціла армія, що її зруйнували до тла, сплюндрували й розграбували». Я кажу собі: «Послухай, йолопе, не жалій оті п’ятдесят франків, які ти їй даєш, хоч і знаєш, що її сутенер просре їх на Фобур-Монмартр. Це її гроші і її сутенер. Це криваві гроші. Це гроші, які ніколи не вийдуть з обігу, адже в Банку Франції нічим їх замінити».