Ось про що я часто думаю, сидячи у своїй маленькій ніші, жонглюючи звітами «Авас» або розшифровуючи каблограми з Чикаго, Лондона та Монреаля. Поміж ринків гуми, шовку та вінніпезького зерна просочується тихенький гомін і гул Фобур-Монмартра. Коли облігації втрачають свою силу і пружність, коли сама основа зазнає краху, а летючі речовини випаровуються, коли ринок зерна тріщить по швах і біржовики ревуть, мов бики, коли в кожній блядській катастрофі, у кожному рекламному оголошенні, в усіх спортивних колонках і статтях про моду, в усіх розкладах прибуття кораблів, в усіх подорожніх замітках, в усіх статтях зі світськими плітками проставлено пунктуацію, коли всі вони перевірені, виправлені, затверджені і пропущені крізь срібні браслети, коли я чую удари преса по першій шпальті й бачу, як жаби витанцьовують, мов п’яні петарди, я думаю про те, як Люсьєн пливе бульваром, розправивши крила, — величезний срібний кондор, що завис над лінивим вуличним натовпом, дивна птаха, що прилетіла з вершин Анд, птаха з рожево-білим животом і непоступливою маленькою голівкою. Іноді я повертаюся додому сам і йду за нею темними вулицями, йду за нею через подвір’я Лувру, через міст Мистецтв, через пасаж, крізь дірки й щілини, крізь сонливість, дурманну білизну, люксембурзький гриль, сплутане гіляччя, хропіння й стогони, позеленілі поперечні балки, бренькіт і дзенькіт, повз цятки зірок, блискітки, еркери, блакитно-білі смугасті навіси, яких вона торкнулася кінчиками своїх крил.
У синяві електричного світанку арахісові шкаралупки виглядають блідими й зморщеними; уздовж берега у Монпарнасі гнеться й ламається латаття. Коли настає відплив, і серед гною на мілині залишається лиш кілька сифілітичних русалок, «Дом» нагадує тир, крізь який пройшов циклон. Усе поволі скрапує назад у каналізацію. Приблизно на годину западає мертвий спокій, коли з вулиць змивають блювоту. Раптом починають щебетати дерева. З одного кінця бульвару до іншого лунає божевільна пісня. Вона — мов сигнал про закриття біржі. Усі надії, які ще лишалися, зметено. Настала мить випорожнити останній сечовий міхур. Мов проказа, підкрадається новий день…
Хочу вас застерегти: якщо працюєте вночі, головне — не порушувати розклад; якщо ви не дісталися ліжка до того, як почали щебетати пташки, то лягати спати вже безглуздо. Цього ранку, не маючи кращого заняття, я відвідав Зоосад[89]. Тут чудові пелікани з Чапультепека та павичі з розчепіреними віялами, які дивляться на тебе своїми дурнуватими очима. Зненацька почався дощ.
Повертаючись до Монпарнаса автобусом, я помітив маленьку француженку, яка заклякло сиділа навпроти мене, виструнчивши спину, немов збиралася почистити собі пір’я. Вона сиділа на самому краєчку сидіння, неначе боялася зім’яти свій розкішний хвіст. Було б чудово, подумав я, якби раптом вона затремтіла й із її derrière[90] розкрилося величезне віяло з довгими, схожими на шовк пір’їнами.
У кафе «Де-л’Авеню», куди я зайшов щось перехопити, жінка з роздутим животом спробувала привернути мою увагу до її проблеми. Вона хотіла би піти зі мною в готель і провести там годинку чи дві. Ще ніколи вагітні не зверталися до мене з такою пропозицією: я майже піддаюся спокусі спробувати. Щойно народиться дитина і вона віддасть її в державний інтернат, одразу ж повернеться до своєї справи, каже жінка. Вона шиє капелюхи. Помітивши, що моя зацікавленість минає, вона бере мою руку і прикладає до свого черева. Я відчуваю, як там щось ворушиться. Від цього втрачаю апетит.
Я ще ніде не бачив такого розмаїття сексуальних пропозицій, як у Парижі. Щойно жінка втрачає тут передній зуб, око або ногу, вона зривається з ланцюга. В Америці, якби їй не було що запропонувати, окрім свого каліцтва, вона померла б із голоду. Тут усе інакше. До втраченого зуба, проваленого носа або випадіння матки, до будь-якого нещастя, яке погіршує звичайний вигляд жінки, тут ставляться як до додаткової «родзинки», збудливого засобу, що здатний розпалити апетит перенасиченого чоловіка.