У самісінькій втулці цього колеса, що розпадається, перебуває Матісс. І він котитиметься, аж поки все, що створило це колесо, не розвалиться. Він уже подолав добрячу частину земної кулі, проїхав Персію, Індію та Китай, і, мов до магніту, до нього прилипли мікроскопічні частинки Курдистану, Белуджистану, Тімбукту, Сомаліленду, Ангкора, Вогняної Землі. Одалісок він оздобив малахітом та яшмою, їхня плоть прихована за тисячею очей, напахчених очей, змочених спермою китів. Хоч би де подув бриз, з’являються холодні, мов желе, груди, в небо зриваються білі голуби і прокладають колії в синьо-крижаних венах Гімалаїв.
Шпалери, якими науковці обклеїли реальний світ, відвалюються шматками. Величезний блядюжник, на який вони перетворили життя, декорацій не потребує; важливо одне: щоб злагоджено працювала система стічних труб. Красі, цій котячій красі, що тримає нас за яйця в Америці, настав кінець. Щоб осягнути нову реальність, спочатку необхідно розібрати стічні труби, розкрити вражені гангреною канали, з яких складається сечостатева система, що постачає екскременти мистецтва. Аромати дня — перманганат і формальдегід. Труби забиті задушеними ембріонами.
Світ Матісса й досі прекрасний, мов старомодна спальня. Тут немає й сліду підшипників, котельних листів, поршнів, розвідних ключів. Це той самий старий світ, що радісно вирушав до Булонського Лісу в пасторальні дні, сповнені вина й розпусти. Я відчуваю втіху й бадьорість, крокуючи поміж цих створінь, що дихають живими порами, чий світ на задньому плані непохитний та щільний, мов саме світло. Я гостро відчуваю все це, коли прямую бульваром Мадлен, а поруч мене шарудять сукнями хвойди, й один лише погляд на них змушує мене тремтіти. Це тому, що вони екзотичні, чи тому, що ситі? Ні, на бульварі Мадлен на гарну жінку натрапляєш зрідка. Але в Матісса, у дослідженні, яке провадить його кисть, проступає тремтливий проблиск світу, що вимагає лише присутності жінки, аби висловити найневловиміші бажання. Натрапити на жінку, яка пропонує себе на виході з туалету, там, де реклами цигаркового паперу, рому, акробатів, кінських перегонів, де важке листя дерев прозирає крізь густу масу стін і дахів, — це досвід, що починається у місці, де обривається відомий нам світ. Час від часу, обходячи ввечері стіни цвинтаря, я натрапляю на примарних Матіссових одалісок, прив’язаних до дерев — їхні переплетені гриви просочені деревним соком. За кілька футів від мене, однак відділений незліченними еонами часу, лежить розпластаний муміфікований привид Бодлера, цілого світу, що не виригне більше ні слова. У темних закутках кафе сплелися руками чоловіки й жінки, їхні чресла рясно заплямовані; поруч стоїть garçon із повним фартухом су, чемно чекаючи на entr'acte[91], щоб кинутися на свою дружину й віддерти її. Навіть коли світ розлітається на друзки, Париж, що належить Матіссу, здригається в яскравих судомних оргазмах, саме повітря затхле від застояної сперми, гіляччя дерев сплутане, мов волосся. Вертячись довкола своєї хиткої осі, колесо впевнено котиться вниз; немає ані гальм, ані підшипників, ані гумової шини. Колесо розвалюється, але його обертання не спинити…
Одного дня, мов грім серед ясного неба, приходить лист від Бориса, якого я вже не бачив упродовж багатьох місяців. Це дивний документ, і я не вдаватиму, що повністю розумію, про що в ньому йдеться. «Те, що трапилося між нами — у будь-якому разі, з мого погляду — полягає в тому, що ти торкнувся мене, торкнувся мого життя у тій єдиній точці, де я й досі живий, — у моїй смерті. Завдяки емоційному потоку я отримав нове хрещення. Я знову зажив, тепер я живий. Більше не у спогадах, як я роблю з іншими, а в житті».
Ось такий початок. Ані привітання, ані дати, ані адреси. Написано дрібним ефектним почерком на аркуші в лінійку, видертому з блокнота. «Ось чому, незважаючи на те, чи я тобі подобаюся, чи ні, — а глибоко в душі я переконаний, що ти мене радше ненавидиш, — ти мені дуже близький. Завдяки тобі я розумію, як я помер; я бачу, як помираю знову: я й справді помираю. У цьому щось є. Більше, ніж просто бути мертвим. Можливо, саме тому я так боюся з тобою зустрітися: можливо, ти наді мною пожартував і вже помер. Зараз усе так швидко відбувається».