Я згадую Таню, адже вона щойно повернулася з Росії — всього кілька днів тому. Сильвестр лишився там, бо, мов черв, з головою зарився в роботу. Він повністю закинув літературу, присвятивши себе новій Утопії. Таня хоче, щоб я поїхав туди з нею — найліпше до Криму — і розпочав нове життя. Днями ми добряче набралися в Карла, обговорюючи таку можливість. Я хотів знати, чим можу заробляти собі там на життя — чи зможу, наприклад, влаштуватися коректором. Вона сказала, що мені не варто перейматися тим, що я там робитиму, — вони знайдуть мені роботу, якщо я буду відвертим і щирим. Я намагався виглядати щиро, однак врешті лише прибрав жалюгідного вигляду. У Росії не хочуть бачити сумних облич; там хочуть бачити тебе радісним, сповненим ентузіазму, безтурботним, оптимістично налаштованим. Це дуже нагадувало мені Америку. Я не був народжений для такого ентузіазму. Їй я цього, звісно, не сказав, однак потай молився, аби мені дали спокій і я міг повернутися у свою маленьку нішу й зоставатися там, доки не розпочнеться війна. Усе це патякання про Росію трохи мене розтривожило. Таня так цим захопилася, що ми прикінчили майже з пів десятка пляшок vin ordinaire[92]. Карл вистрибував довкола, немов тарган. У ньому було достатньо єврейства, щоб втратити голову від такої ідеї, як Росія. Не лишалося нічого іншого, окрім як нас одружити — і то негайно. «Оженіться! — казав він. — Вам нічого втрачати!» А тоді вдав, що має ненадовго піти у справах, щоб у нас була змога швиденько перепихнутись. І хоча Таня цього також хотіла, уся ця ідея з Росією настільки міцно засіла в її голові, що вона змарнувала весь час, поки його не було, на безглузді балачки, тому я трохи розсердився і був не в гуморі. Так чи інакше, нам треба було подумати про те, як устигнути поїсти і вчасно повернутися до редакції, тож на бульварі Едґара Кіне, неподалік від цвинтаря, ми запакувалися в таксі й рушили в дорогу. Це була чудова пора для прогулянки Парижем в автомобілі з відкритим дахом, а вино, що бовталося в наших кендюхах, робило поїздку ще кращою, ніж зазвичай. Карл сидів навпроти нас на strapontin[93] із червоною мов буряк пикою. Нещасний виродок тішився думкою про те, яке чудове нове життя чекає на нього на іншому боці Європи. Але водночас і трохи сумував, я це бачив. Насправді йому хотілося полишати Париж не більше, ніж мені. Власне, Париж не був до нього прихильнішим, аніж до мене чи будь-кого іншого, однак, коли ти тут уже добряче настраждався і витерпів не одне нещастя, саме тоді Париж і оволодіває тобою по-справжньому, він, так би мовити, бере тебе за яйця, немов хтива курва, яка радше помре, ніж випустить тебе зі своїх рук. Я бачив — саме так він на це й дивився. Коли ми переїжджали Сену, на його обличчі з явився ідіотський усміх, і він озирався на будинки та статуї, неначе вони привиділися йому уві сні. Для мене все це теж видавалося сном: я просунув руку Тані за пазуху й щосили стискав її цицьочки, дивлячись водночас на воду під мостом, баржі й Нотр-Дам унизу, точнісінько такий, як і на листівках, і на п’яну голову подумав, що отак воно усе й іде по пизді, — утім я лукавив, бо розумів, що ніколи не проміняю цей вир у моїй голові на Росію, рай чи що завгодно. Сьогодні гарний день, думав я собі, й невдовзі ми наб’ємо животи їжею. Що б нам такого особливого замовити? Якогось хорошого міцного вина, аби заглушити усі ці нісенітниці про Росію. Таким жінкам, як Таня, котрі просто стікають соком, начхати, що з тобою трапиться, щойно їм в голові засяде якась ідея. Дай їм волю, і вони знімуть із тебе штани прямо в таксі. Однак було добре ось так продиратися крізь дорожній рух із перемащеними помадою обличчями й вином, що бурлило в нас, мов у каналізаційних трубах, особливо коли ми звернули на досить вузьку Рю-Лафітт, у кінці якої, немов у рамці, стояв невеличкий храм, а над ним височіла Сакре-Кер — екзотичне безладне архітектурне громаддя, ясна французька ідея, що проривається крізь твоє сп’яніння і змушує тебе безпорадно борсатися в товщі минулого, в плиткому сні, від якого ти одразу прокидаєшся, а втім, це тебе анітрохи не дратує.