Сім років поспіль день і ніч мої думки сповнювало лише одне — вона. Якби християни так віддано служили Богу, як я їй, сьогодні ми всі були б Ісусами Христами. Я думав про неї повсякчас, навіть тоді, коли їй зраджував. Іноді навіть зараз, у самій гущі подій, коли я вже почуваюся абсолютно вільним від усього цього, я раптом заходжу за ріг, і переді мною виринає маленький скверик, кілька дерев і лавочка — безлюдна місцина, де ми стояли, і все це відбувалося, де ми доводили одне одного до сказу гнівними сценами ревнощів. Це завжди була якась безлюдна місцина, як-от площа Де-л’Естрапад або ті занедбані скорботні вулички поблизу Мечеті чи вздовж відкритої могили на авеню Де-Бретей, яка о десятій вечора настільки тиха, настільки мертва, що мимоволі зроджує думки про вбивство або самогубство, про будь-що, що здатне нагадати про рештки людської драми. Коли я розумію, що вона пішла, ймовірно назавжди, переді мною розверзається велетенська прірва, і я падаю, падаю, падаю в глибоку чорну порожнечу. І це гірше за сльози, більше, ніж розкаяння, біль чи смуток; це безодня, в яку скинули Сатану. З неї неможливо вибратися нагору, там немає ані променя світла, жодного звуку людського голосу чи дотику руки.
Скільки тисяч разів, крокуючи нічними вулицями, я запитував себе, чи ще настане той день, коли вона знову буде поруч зі мною; усі ті тужливі погляди, якими я змірював будинки і статуї, — я дивився на них так спрагло, так розпачливо, що мої думки мабуть уже стали частиною тих будинків і статуй, мабуть, вони всуціль просякнуті моїми муками. Я також не міг не думати про те, що коли ми гуляли цими скорботними занедбаними вуличками, які зараз потонули в моїх мріях і смутку, вона нічого не помічала, нічого не відчувала: вони видавалися їй такими самими вулицями, як будь-які інші, можливо, дещо бруднішими, от і все. Вона не згадала б, що ось на цьому розі я спинився, щоб підняти її шпильку для волосся, чи що, нахилившись, аби зав’язати шнурівки на її черевиках, я запам’ятав місце, де стояла її нога, і воно лишатиметься там вічно, навіть після того, як зруйнують собори і вся латинська цивілізація назавжди зникне з лиця землі.
Однієї ночі, коли я йшов по Рю-Ломон, охоплений незвичними навіть для мене розпукою та самотністю, деякі речі відкрилися мені з надзвичайною гостротою і ясністю. Не знаю, чи це було викликано тим, що я так часто ходив цією вулицею з гіркотою і відчаєм у серці, чи так трапилося через те, що я згадав фразу, яку вона сказала мені одного разу, коли ми стояли на площі Люсьєн-Ерр. «Чому ти не покажеш мені той Париж, — сказала вона, — про який ти писав?» Я знаю лише одне: згадавши ці слова, я раптом збагнув, що не зможу відкрити для неї той Париж, який пізнав сам, Париж із невизначеними arrondissements[94], який існував винятково завдяки моїй самотності, моєму жаданню бути поряд із нею. Такий величезний Париж! На те, щоб вивчити його знову, знадобилося б ціле життя. Цим Парижем, ключ до якого мав лише я, неможливо провести туристичну прогулянку, навіть якщо дуже цього хотіти; це Париж, у якому треба жити, який потрібно відчувати щодня через тисячі найрізноманітніших тортур, Париж, що росте в тобі, немов рак, росте й росте, доки не з’їсть тебе всього.