Вештаючись по Рю-Муфтар із цими спогадами, що вирували в моїй голові, я згадав ще одну дивну подію з минулого, із того путівника, сторінки якого вона просила мене погортати, але який, оскільки обкладинка виявилася занадто важкою, я не спромігся навіть розгорнути. Без жодної на те причини — адже на той час мої думки були поглинуті Салавеном[95], чиєю священною територією я тоді блукав, — тобто, як я й кажу, без жодної причини мені пригадався той день, коли зацікавлений меморіальною дошкою, повз яку щодня проходив, я раптом зайшов до пансіону «Орфіла» і попросив показати кімнату, в якій колись мешкав Стріндберґ. До того часу зі мною ще не трапилося нічого жахливого, хоча я вже витратив усі свої статки й дізнався, як це — блукати вулицями голодним і боятися поліції. На той час у Парижі в мене ще не було жодного друга, і ця обставина видавалася не так гнітючою, як дивною, адже хоч де я з являвся у цьому світі, найлегшим для мене завжди було подружитися з кимось. Але насправді зі мною тоді ще не трапилося нічого жахливого. Можна жити без друзів так само, як без кохання чи без грошей, які вважаються просто-таки sine qua non[96]. У Парижі, як я виявив, можна прожити на самих лише горі й страждані. Це гіркий харч, однак, можливо, деяким людям від пасує найкраще. У будь-якому разі я ще не дістався дна відчаю. Лише загравав із лихом. Я мав удосталь часу та цікавості, аби підглядати за життям інших людей, я міг марнувати свої дні на мертві романи, які, попри те, що могли б здаватися відразливими, виглядали чарівно віддаленими й безликими, якщо загорнути їх у книжкову обкладинку. Коли я виходив з того будинку, то знав, що на моїх устах зависла іронічна посмішка, неначе я казав сам собі: «Ще рано, пансіон „Орфіла“!»
Відтоді я, звісно ж, дізнався те, що рано чи пізно дізнається кожен божевільний у Парижі, — заготовленого пекла для страждальців не існує.
Здається, тепер я дещо краще розумію, чому вона з такою насолодою читала Стріндберґа. Я бачу, як вона відриває очі від книжки, щойно закінчивши читати витончений пасаж, і зі сльозами сміху в очах каже мені: «Ти — такий самий божевільний, як і він… ти хочеш, щоб тебе покарали!» Яке ж задоволення, мабуть, відчуває садистка, знайшовши собі мазохіста! Коли кусає себе, немов для того, щоб перевірити гостроту своїх зубів. У ті дні, коли я тільки з нею познайомився, вона була переповнена Стріндберґом. Той карнавал диваків, яким він так захоплювався, ота одвічна борня статей, ота павуча лють, що закохала його в гливких скандинавських телепнів, — саме це і звело нас докупи. Ми сплелися в танку смерті, і мене так швидко засмоктало в цей вир, що коли я врешті виринув на поверхню, то не міг упізнати світу. Коли я знову відчув себе вільним, музика вже стихла; карнавал скінчився, а мене начисто вискубли, не лишивши й найменшої пір’їнки…
Вийшовши того пообіддя з пансіону «Орфіла», я подався до бібліотеки й там після купання в Гангу та роздумів про знаки зодіаку замислився над значенням того пекла, яке Стріндберґ описав так нещадно. Під час моїх роздумів усе це почало мені відкриватися: таємниця його паломництва, втеча, яка жене поета усіма закутками планети, а тоді, неначе йому було приписано долею відтворити втрачену драму, — героїчний спуск до самих нутрощів землі, темне й сповнене жаху перебування в череві кита, кривава боротьба за власне звільнення, за те, щоб знову виринути на поверхню очищеним від минулого, вийти на чужий берег яскравим кровожерливим богом сонця. Тепер для мене вже не було таємницею, чому він та інші (Данте, Рабле, Ван Ґоґ тощо, тощо) здійснили своє паломництво в Париж. Тоді я зрозумів, чому Париж приваблював страждальців, візіонерів, людей, одержимих великим коханням. Я зрозумів, чому тут, у самій втулці колеса, людина може зануритись у найфантастичніші, найнеймовірніші теорії, не вважаючи їх хоч трохи дивними; саме тут знову перечитуєш книжки своєї молодості й загадки набувають нових сенсів, їх стає більше з кожною сивою волосиною. Ти йдеш вулицею, розуміючи, що ти — божевільний, одержимий, адже очевидно, що ці холодні байдужі обличчя не можуть бути чимось іншим, ніж ликами твоїх санітарів. Тут зникають усі межі, і світ постає перед тобою як божевільна бійня, якою він і є. Топчак простягається до безкінечності, люки щільно закрито, логіка скаче галопом, вимахуючи закривавленим тесаком. Повітря — холодне й затхле, мова — апокаліптична. Ніде не видно таблички з написом «Вихід»; не залишилося нічого, окрім смерті. Глухий кут, який закінчується ешафотом.
Вічне місто, Париж! Більш вічне, ніж Рим, величніше, ніж Ніневія. Пуповина світу, до якої, мов сліпий телепень, невпевнено, повзучи навкарачки, повертається людина. І немов корок, що зрештою доплив до середини океану, вона дрейфує тут поміж сміття й уламків від кораблетрощ, байдужо, безнадійно, не звертаючи уваги навіть на Колумба, що пропилає повз неї. Колиски цивілізації — це прогнилі раковини світу, склепи, яким смердючі лона ввіряють свої криваві згустки з плоті та кісток.
95