Моїм прихистком були вулиці. І ніхто не здатен збагнути чарівність вулиць, доки не буде змушений шукати в них порятунку, доки не перетвориться на соломину, яку кидає туди-сюди від кожного найменшого подиху вітру. Ти йдеш морозного дня вулицею і раптом бачиш, що продають собаку, й тобі на очі накочуються сльози. Тоді як через дорогу, радісна, мов цвинтар, стоїть жалюгідна халупа з назвою Hôtel du Tombeau des Lapins[97]. Це викликає сміх, ледь не вмираєш зі сміху. Аж поки не помічаєш, що ці готелі всюди: для кроликів, собак, вошей, імператорів, членів Кабінету Міністрів, лихварів, скупників старих коней тощо. І майже кожен другий називається Hôtel de l’Avenir[98]. Від чого починаєш сміятися просто-таки істерично. Як багато готелів майбутнього! І жодного тобі готелю з дієприкметником минулого часу, з умовним способом, із кон’юнктивітом. Усе вкрите цвіллю, відразливе, усе аж вирує від веселощів, набухнувши майбутнім, мов флюс. Сп’янілий від цієї хтивої екземи майбутнього, я невпевнено плентаюся до площі Віолет — тут усі кольори бузкові та аспідні, дверні рами настільки низькі, що під ними здатні пройти лише кульгаві гноми та гобліни; над сумним черепом Золя з димарів валить чистий кокс, а Мадонна Сендвічів вслухається своїми капустяними вухами в булькання газових балонів, цих прекрасних розжирілих жаб, що розсілися вздовж доріг.
Чому я раптом згадав пасаж Фермопіли? Тому що того дня жінка звернулася до свого щеняти апокаліптичною мовою бійні, і маленька сука зрозуміла те, що ця жирна шльондра-повитуха їй сказала. Як же це мене пригнітило! Навіть більше, ніж ті дворняжки, яких продавали на Рю-Брансьон, адже шкода мені стало не собак — річ у тій залізній огорожі, тих іржавих шипах, які, здавалося, постали між мною і моїм праведним життям. У затишному провулку, який називається Рю-де-Перішо, поблизу бійні «Вожирар» (кінської бійні) я помітив сліди крові. Як і Стріндберґ, який у своєму божевіллі помічав знамення й застереження в самому облицюванні пансіону «Орфіла», так і ці відокремлені фрагменти минулого, що байдуже пропливали перед моїми очима, викликали в мене найжахливіші передчуття, коли я безцільно сунув брудним, заляпаним кров’ю провулком. Я побачив, як проливали мою власну кров, забризкуючи нею вкриту багном дорогу, і це тривало відтоді, відколи я хоч щось пам’ятав, а напевне від самого мого народження. Тебе закидає у світ брудною маленькою мумією; дороги — слизькі від крові, і ніхто не знає, чому має бути саме так. Кожен прямує своїм шляхом, і хоча на поверхні землі гниє купа хороших речей, часу зривати плоди немає; процесія продирається до знаку «Вихід», її охоплює така паніка, таке шалене прагнення втекти, що слабких і безпорадних втоптують в багно, і ніхто не чує їхніх криків.
Для мене світ людей загинув; я був цілком самотнім у цьому світі, а моїми друзями стали вулиці, й вони розмовляли зі мною сумною, сповненою гіркоти мовою, що складалася з людських нещасть, туги, жалю, невдач, марних зусиль. Проходячи якось уночі під віадуком на Рю-Брока після того, як мені повідомили, що Мона хвора й не має що їсти, я раптом згадав, що саме тут, посеред вбогості й мороку цієї занедбаної вулиці, можливо, нажахана поганими передчуттями, вона припала до мене й тремтливим голосом благала пообіцяти, що я ніколи її не полишу, ніколи, хай що трапиться. А всього кілька днів потому я стояв на платформі вокзалу Сен-Лазар і дивився, як від’їжджає потяг, потяг, що віз її геть; Мона вихилилася з вікна, точнісінько так само, як і тоді, коли я полишав її в Нью-Йорку, і на її обличчі була та сама сумна незбагненна посмішка, останній її образ, який мав би так багато сказати, однак натомість був лише маскою, що скривилася порожньою посмішкою. Лише кілька днів тому вона так розпачливо стискала мене в обіймах, а тоді щось трапилося, щось, чого я навіть зараз не розумію, і вона з власного бажання сіла в поїзд, і знову дивилася на мене з цією сумною загадковою посмішкою на обличчі, яка й досі мене спантеличує, з несправедливою, неприродною поміткою, якій я не довіряю всією своєю душею. А тепер вже я, стоячи в тіні віадуку, розпачливо до неї тулюся, тягнуся до неї щосили, і на моїх устах — та сама незбагненна посмішка, маска, яку я одягнув на своє горе. Я можу стояти тут із бездумною посмішкою, однак хоч якими палкими були б мої молитви, яким відчайдушним було би моє жадання, між нами — океан; вона лишатиметься там і вмиратиме з голоду, а я блукатиму від однієї вулиці до іншої, і моїм обличчям тектимуть гарячі сльози.