Це та жорстокість, що вмурована у вулиці, це те, що спостерігає за нами зі стін і жахає, коли нас раптом охоплює безіменний страх, коли наші душі несподівано сповнює нудотна паніка. Це те, що змушує мерзенно викривлятися ліхтарні стовпи, що силує їх привертати нашу увагу й заманювати нас у їхні задушливі лапища; це те, від чого здається, що деякі будинки приховують таємні злочини, а їхні сліпі вікна нагадують порожні очниці, очі яких побачили занадто багато. Це те, що закарбоване в людській фізіономії вулиць, що змушує мене тікати щоразу, коли я раптом бачу над собою напис Impasse Satan[99]. Те, що примушує мене здригатися, коли біля самого входу в Мечеть я бачу табличку: «По понеділках і вівторках — туберкульоз; по середах і п’ятницях — сифіліс». На кожній станції метро — вишкірені черепи, що вітають тебе словами: Défendez-vous contre la syphilis![100] Усюди, де є стіни, висять плакати з яскравими отруйними крабами, які сповіщають про наближення раку. Хоч куди б ти йшов, хоч до чого б торкався — скрізь рак і сифіліс. Це написано на небі; воно палає й витанцьовує, мов лихе знамення. Воно в’їлося в наші душі, і ми тепер такі самі мертві, як місяць.
Думаю, було саме Четверте липня, коли з-під моєї дупи знову вибили стільця. Без жодного попередження. Якесь велике цабе на іншому березі океану вирішило вдатися до економії; скорочення штату коректорів та безпорадних маленьких dactylos[101] дало йому змогу оплатити подорожі туди-сюди і королівські апартаменти в готелі «Рітц». Коли я повернув ті невеликі борги, які встиг набрати в операторів лінотипа, та сплатив місячний внесок у bistro через дорогу, аби зберегти можливість харчуватися в кредит, від моєї останньої зарплатні майже нічого не лишилося. Мені довелося повідомити patrony готелю, що я виїжджатиму; про причину я йому не сказав, інакше він би почав перейматися своїми жалюгідними двома сотнями франків.
«Що ти робитимеш, якщо втратиш роботу?» Ця фраза постійно дзвеніла в моїх вухах. Ça у est maintenant![102]Ausgespielt![103] Не лишалося нічого іншого, окрім як знову повернутися на вулиці, гуляти, вештатись кварталами, сидіти на лавочках, гаяти час. Звісно ж, тепер моє обличчя на Монпарнасі уже всі знали; якийсь час я ще міг вдавати, що й досі працюю в газеті. Так було б трохи простіше виклянчити сніданок або обід. Було літо, і в Париж приїздили натовпи туристів. У мене вже з’явилися ідеї, як їх розводити. «Що ти робитимеш?..» Що ж, не голодуватиму — це точно. Якщо я зосереджуся винятково на їжі, це дозволить мені триматися купи. Ще тиждень-два я зможу ходити до мсьє Поля й щодня ситно вечеряти; він не знатиме, чи я працюю в газеті, чи ні. Головне — поїсти. Решту довірте Провидінню!
Цілком природно, що я прислухався до всього, де був хоч натяк на нагоду підзаробити. І завів купу нових знайомств: серед зануд, яких досі наполегливо уникав, пияків, яких зневажав, митців, у котрих водилося трохи грошей, тих, хто перебував на гранті Ґуґенгайма тощо. Неважко знайти друзів, коли щодня дванадцять годин поспіль просиджуєш на terrasse. Можна познайомитися з кожним алкашем Монпарнасу. Вони липнуть до тебе, мов воші, навіть якщо тобі нічого їм запропонувати, окрім своїх вух.
Тепер, коли я втратив роботу, Карл і Ван Норден вигадали для мене нову фразу: «Що ти робитимеш, якщо невдовзі приїде твоя дружина?» Ну і що з того? Доведеться годувати два роти замість одного. У мене з’явиться товариш у нещасті. І якщо вона ще не втратила свою вроду, удвох нам щаститиме навіть більше: у цьому світі привабливій жінці ніколи не дадуть померти з голоду. Я не міг надто розраховувати на Таню; вона надсилала гроші Сильвестру. Спершу я думав, що вона дозволить мені пожити в неї, але Таня боялася себе скомпрометувати; до того ж вона мусила задовольняти свого шефа.
Перші, до кого звертаєшся, опинившись у злиднях, — це євреї. Мені їх трапилося одразу троє. Добрі душі. Один із них виявився колишнім торговцем хутром, якому страшенно кортіло побачити своє ім’я в газетах; він запропонував мені написати кілька статей під його ім’ям для щоденної єврейської газети в Нью-Йорку. Мені довелося вишукувати визначних євреїв біля «Дом» та «Куполь». Перший, кого я знайшов, був видатним математиком; англійською він і двох слів зв’язати не міг. Мені довелося писати про теорію шоку, спираючись на діаграми, які він намалював на серветках; я мав описати рух астральних тіл і водночас дощенту зруйнувати теорію Айнштайна. І все це — за двадцять п’ять франків. Коли я побачив ці статті в газеті, то не зміг примусити себе їх прочитати; проте вони все одно виглядали приголомшливо, особливо підписані ім’ям торговця хутром.