Завдяки йому я познайомився з чоловіком на ім’я Крюґер, який захоплювався спіритизмом і був скульптором та художником. З якогось дива цей Крюґер до мене прив’язався; його неможливо було спекатися, щойно він з’ясував, що я не проти вислуховувати його «езотеричні» ідеї. У цьому світі існують люди, на яких слово «езотеричний» діє, мов божественний іхор. Як слово «домовились» на гера Пеперкорна з «Зачарованої гори»[104]. Крюґер був одним із тих святих, що зійшли на манівці, мазохістом, анальним типом, для якого законом були ретельність, прямота та доброчесність, і який, однак, у вихідний міг без жодних докорів сумління вибити людині зуби. Схоже, він вважав, що я дозрів до переходу на інший рівень, на «вищий рівень», як він це називав. Я був готовий перейти на будь-який рівень, який би він мені вказав, аби тільки там не гірше годували й було не менше випивки. Він мені мозок прогриз балачками про «астральне тіло», «казуальне тіло», «переселення душ», Упанішади, Плотіна, Крішнамурті, «кармічну оболонку душі», «стан нірвани» й усі ті нісенітниці, які, мов чуму, приносить зі Сходу. Іноді він впадав у транс і розповідав про свої попередні інкарнації, принаймні те, як він їх собі уявляв. Або ж переповідав свої сни, які, на мій погляд, були прісними, прозаїчними й навряд чи могли зацікавити навіть фройдиста, проте сам він вбачав у них безмір езотеричних чудес, що були сховані десь на споді, і я мав допомогти йому їх розшифрувати. Він вивертав себе навиворіт, немов зношене пальто.
Потроху завойовуючи довіру, я, мов черв, прокрався в його серце. Я довів його до того, що він підбігав до мене на вулиці, щоб запитати, чи не треба позичити мені кілька франків. Він хотів, аби я тримався купи, щоб міг пережити перехід на вищий рівень. Я поводився мов груша, що дозріває на дереві. Час від часу в мене траплялися зриви, і я зізнавався, що мені необхідний більш земний харч — візит до «Сфінкса» або на Рю-Сен-Аполлін, куди, як мені було відомо, він прямував у миті слабкості, коли потреби плоті ставали занадто нагальними.
Його талант художника дорівнював нулю; скульптор з нього був ще гірший. Однак мушу зазначити, що він був хорошою домогосподаркою. Ще й украй економною. У нього для всього знаходилося своє застосування, навіть для паперу, в який загортали м’ясо. У п’ятничні вечори він влаштовував у студії прийоми для друзів-художників; там завжди було вдосталь їжі й напоїв, а якщо вряди-годи щось лишалося, то я приходив наступного дня, щоб це виправити.
За «Баль Бульє» була розташована ще одна студія, до якої я частенько заходив, — студія Марка Свіфта. Якщо цей саркастичний ірландець і не був генієм, то як мінімум був великим ексцентриком. Йому позувала одна єврейка, з якою він мешкав уже багато років; однак тепер він від неї втомився й шукав нагоди її здихатися. Та оскільки проїв її посаг, то мудрував над тим, як позбутися її так, щоб не довелося нічого відшкодовувати. Найпростішим було допекти їй настільки, щоб вона обрала життя впроголодь, аби лиш більше не зносити його жорстоке ставлення.
Його коханка була досить приємною особою; найгірше, що можна було про неї сказати, це те, що вона втратила форму і здатність його утримувати. Вона також була художницею, і серед шанувальників живопису багато хто вважав, що в неї значно більший талант, ніж у нього. Однак хоч яким би нестерпним він робив її життя, вона поводилася справедливо; вона ніколи й нікому не дозволила б сказати, що він — не великий художник. Цей тип така паскуда саме тому, що він справжній геній, казала вона. На стінах ніколи не висіли її картини — лише його. Її роботи стояли в закутку на кухні. Одного разу, коли я був там, хтось наполіг на тому, щоб подивитися її картини. Це завершилося жахливо. «Бачите оцю постать? — сказав Свіфт, вказуючи на її картину своєю великою ступнею. — Чоловік, який стоїть у дверях, саме збирається вийти на вулицю, щоб відлити. Він не зможе знайти шлях назад, бо його голова намальована криво… А тепер погляньте на ось цю оголену жінку… усе було добре, доки вона не почала малювати пизду. Не знаю, про що вона думала, але вона зробила її такою великою, що кисть упала всередину, і їй не вдалося її звідти дістати».
Щоб показати нам, якою має бути оголена натура, він виймає величезне полотно, яке нещодавно закінчив. Там була зображена вона, розкішний приклад помсти, натхненної почуттям провини. Робота божевільного — злісна, дріб’язкова, лиха, блискуча. Складалося враження, що він малював її, підглядаючи крізь щілину замка, що він підловив її у невідповідну мить, коли вона бездумно колупалася в носі або чухала дупу. Вона сиділа на дивані, оббитому кінським волосом, у величезній кімнаті без вентиляції та вікон; власне, це так само могла б бути й передня доля шишкоподібної залози. За нею зигзагом звивалися сходи, що вели на балкон; вони були вкриті килимом жовчно-зеленого кольору, — такий колір може випромінювати лише всесвіт, який щойно вивалився з чиєїсь дупи. Найбільше увагу привертали її сідниці — перекошені й вкриті струпами; здавалося, наче вона трохи відірвала дупу від дивану, аби гучно перднути. Її обличчя він ідеалізував: воно мало солодкий і невинний вигляд, було чистим, мов краплі від кашлю. Проте її груди були розширені, роздуті від каналізаційного газу; здавалося, ніби вона плаває в морі менструацій, збільшений ембріон із недоумкуватим, солодкавим поглядом янгола.