І попри все це він не міг не подобатися. Він був невтомно працьовитим, людиною, яка думала лише про те, щоб малювати. І водночас він був хитрим, мов рись. Саме він порадив мені потоваришувати з Філлмором, молодим дипломатом, що також належав до вузького кола знайомих Крюґера та Свіфта. «Дозволь йому тобі допомогти, — сказав він. — Він не знає що робити зі своїми грошима».
Коли хтось витрачає свої гроші на себе, коли хтось досхочу розважається за власний кошт, люди схильні казати: «Він не знає що робити зі своїми грошима». Як на мене, кращого застосування грошам немає. Про таких індивідів важко сказати, що вони щедрі або скупі. Вони витрачають гроші, а це головне. Філлмор знав, що він у Франції ненадовго, тому був рішуче налаштований насолодитися тим часом, який мав. А оскільки людині завжди веселіше розважатися разом із друзями, було цілком природним, що він звернув увагу на такого, як я, хто мав удосталь часу й міг скласти йому компанію. Люди казали, що він — зануда, й гадаю, що так воно й було, але коли тобі потрібна їжа, можна стерпіти й гірші речі, ніж нудьга. Врешті-решт, незважаючи на те, що він безперервно говорив, і то зазвичай про себе або авторів, яких по-рабськи обожнював, — таких пташок, як Анатоль Франс та Джозеф Конрад, — він усе одно робив мої ночі цікавими. Він любив танцювати, любив хороше вино і любив жінок. Те, що він також любив Байрона й Віктора Гюґо, йому можна було пробачити; він лише кілька років тому закінчив коледж, тож мав іще вдосталь часу, аби вилікуватися від таких смаків. Мені подобалося, що в ньому відчувався пригодницький дух.
Ми познайомилися ще краще, можна сказати, стали справді близькими завдяки одному випадку, який трапився тоді, коли я недовго мешкав у Крюґера. Це сталося одразу після прибуття Коллінза, моряка, з яким Філлмор познайомився, коли плив з Америки. Ми мали звичку зустрічатися втрьох на terrasse кафе «Ротонд», перш ніж іти обідати. Ми завжди розпочинали з перно, напою, який підіймав Коллінзу настрій і слугував основою для вина й пива, а також fines[105] і всього іншого, що ми пили пізніше. Поки Коллінз перебував у Парижі, я жив, немов граф; лише дичина, хороші марочні вина та десерти, про існування яких я до того навіть не чув. Місяць такої дієти, і я був би змушений податися до Баден-Бадена, Віші або Екс-ле-Бен. Тим часом я ненадовго поселився у студії Крюґера. Певно, я спричиняв йому незручності, адже ніколи не з являвся раніше третьої ночі й мене було майже неможливо виштовхати з ліжка до обіду. Крюґер жодного разу відверто мені не докоряв, однак його поведінка красномовно свідчила про те, що я перетворююся на ханигу.
Одного дня я захворів. Це був наслідок ситної дієти. Не знаю, що то була за хвороба, однак я не міг устати з ліжка. Я втратив усю свою бадьорість, а з нею і рештки сміливості. Крюґер мусив доглядати за мною, готувати мені бульйон і таке інше. Для нього це був складний період, особливо зважаючи на те, що він саме збирався влаштувати в студії важливу виставку, приватний показ для якихось заможних поціновувачів, від яких він розраховував отримати допомогу. Розкладне ліжко, на якому я лежав, стояло в студії, іншої кімнати, де я міг би розміститися, там не було.
Вранці того дня, коли мала відбутись виставка, Крюґер прокинувся в зовсім кепському настрої. Якби я міг стояти на ногах, я певний — він би зацідив мені в щелепу й викинув би мене на вулицю. Однак я не міг підвестися і був знесилений, немов кіт. Він спробував виманити мене з ліжка, плануючи замкнути мене на кухні ще до приходу відвідувачів. Я розумів, що страшенно йому заважаю. Люди не можуть із захватом розглядати картини та статуї, коли в них на очах хтось умирає. Крюгер справді вважав, що я вмираю. Я думав так само. Саме тому, попри почуття провини, я не надто охоче сприйняв його пропозицію викликати швидку допомогу й відвезти мене до Американського шпиталю. Я хотів померти тут, у затишку студії; я не хотів вставати й шукати краще місце, де можна було б померти. Насправді мені було байдуже, де це трапиться, аби лише не потрібно було підводитися з ліжка.