Я думав, що тут ми й заночуємо. Ліжко видалося надзвичайно зручним, м’якшим за типове ліжко в готелі — я також зауважив, що на ньому була чиста білизна. Якби лиш вона так не звивалася! Можна було подумати, що вона місяць не спала з чоловіком. Я не хотів квапитися. Хотів отримати сповна за свої сто франків. Але вона невпинно бурмотіла щось тією божевільною мовою, до якої вдаються лише в ліжку і яка розбурхує твою кров навіть швидше, якщо це відбувається в темряві. Я щосили стримувався, однак нічого не міг вдіяти, зважаючи на усі ці її стогони, зітхання й бурмотіння: Vite chéri! Vite chéri! Oh, c'est bon! Oh, oh! Vite, vite, chéri![111] Я спробував рахувати, однак це було схоже на пожежну тривогу, яка раптом завила. Vite chéri! — і цього разу вона так застогнала й затремтіла, що — бац! — і я почув, як дзвенять зірки, і мої сто франків, як і ті п’ятдесят, про які я геть забув, можна було запити водою. Знову ввімкнулося світло, і з тією ж завзятістю, з якою щойно стрибнула у ліжко, вона звідти вибралася і взялася рохкати й повискувати, мов стара свиноматка. Я відкинувся на спину й запалив цигарку, сумовито поглядаючи на свої брюки, які були жахливо вим’яті. За хвилину вона повернулася, загорнулася в своє кімоно й тим гарячковим голосом, який вже починав діяти мені на нерви, взялася торочити, щоб я почувався як удома. «Я зійду вниз і подивлюся, як там матір, — сказала вона. — Mais faites comme chez vous, chéri. Je reviens tout de suite[112]».
Минуло чверть години, і я почав непокоїтися. Я встав і прочитав листа, що лежав на столі. Нічого особливого — просто лист від коханця. У ванній я обдивився всі пляшечки, що стояли на полиці; тут було все, що зазвичай має жінка, аби добре пахнути. Я й досі сподівався, що вона повернеться й відпрацює оті п’ятдесят франків. Але час минав, а вона не з’являлася. Мене охопила тривога. Можливо, внизу й справді хтось помирав. Навіть про це не задумуючись, вочевидь, керований інстинктом самозбереження, я почав одягатися. Коли я вже застібав ремінь, у моїй голові промайнув чіткий спогад про те, як вона клала мою сотню собі в сумочку. Перебуваючи у збудженому стані, вона жбурнула сумочку до шафи, на верхню полицю. Я пам’ятав, як вона це зробила — стаючи навшпиньки, щоб дотягнутися до полиці. За мить я вже відчиняв шафу й намацував сумочку. Вона й досі була там. Я квапливо її розкрив і побачив свою стофранкову банкноту, що зручно вмостилася поміж шовкових носовичків. Я поклав сумочку на місце, накинув на себе піджак, взувся, а тоді подався на сходовий майданчик і почав уважно прислухатися. Не долинало ні звуку. Лише одному Богу відомо, куди вона пішла. Не марнуючи ні хвилини, я повернувся до шафи й знову взявся порпатися в її сумочці. Я поклав до кишені стофранкову банкноту і той дріб’язок, який вдалося надибати. Потому тихесенько причинив двері, крадькома зійшов сходами й, опинившись на вулиці, подався геть так швидко, як тільки міг. У кафе «Будон» я зупинився, щоб чогось перехопити. Місцеві хвойди розважалися тим, що розштовхували жирдяя, який заснув над своєю вечерею. Він спав мов убитий, насправді навіть хропів, однак його щелепи й далі автоматично щось пожовували. У закладі стояв неймовірний галас. Хтось вигукнув: «Усі — на борт!» — а тоді забрязкали ножі та виделки. На мить чоловік розплющив очі й дурнувато кліпнув, проте його голова майже одразу знову безсило опустилася на груди. Я обережно переклав стофранкову банкноту до внутрішньої кишені й перерахував решту. Гамір довкола мене чимдалі зростав, і я вже не був певний, що бачив отой напис «перший клас» на її дипломі. Це не давало мені спокою. На її матір мені було начхати. Сподіваюся, до цього часу вона вже простягла ноги. Було б дивно, якби те, що вона мені наговорила, виявилося правдою. Vite chéri… vite, vite! A на додачу ще й та недоумкувата зі своїми «добродію мій» та «у вас таке добре обличчя»! Мені було цікаво, чи вона й справді жила в тому готелі, біля якого ми тоді спинилися.
Ближче до кінця літа Філлмор запропонував мені переїхати до нього. Він винаймав помешкання-студію, вікна якої виходили на кавалерійські бараки на площі Дюпле. Після тієї невеликої мандрівки в Гавр ми бачилися з Філлмором частенько. Якби не він, я навіть не знаю, де був би зараз — вочевидь, уже помер би.