— Я запросив би тебе значно раніше, — сказав він, — якби не ця сучка Джеккі. Не знав, як її здихатися.
Я не зміг втримати посмішку. З Філлмором постійно таке траплялося. У нього був дар приваблювати бездомних сучок. У будь-якому разі Джеккі врешті-решт забралася з власної волі.
Був саме початок сезону дощів, довгий похмурий період, під час якого грязюка, туман і затяжна сльота просякають усе твоє тіло й змушують тебе почуватися жалюгідно. Париж узимку — потворне місце! Клімат, який роз’їдає тобі душу, який лишає тебе порожнім, мов Лабрадорське узбережжя. З певним занепокоєнням я зауважив, що в студії не було іншого опалення, крім невеличкої плити. Проте тут все одно було затишно. А з вікна відкривався чудовий краєвид.
Щоранку Філлмор мене розштовхував і залишав на подушці десятифранкову банкноту. Щойно він забирався, я вкладався ще трохи поспати. Іноді я не вилазив з ліжка до обіду. У мене не було жодних нагальних справ, окрім книжки, яку потрібно було завершити, проте цим я теж не переймався, оскільки вже переконався, що в будь-якому разі ніхто не погодиться її опублікувати. Так чи інакше, на Філлмора вона справила величезне враження. Коли він повертався ввечері з пляшкою під пахвою, то насамперед підходив до столу, щоб поглянути, скільки сторінок мені вдалося написати. Спершу мені подобалися ці вияви ентузіазму, однак згодом, коли мене заклинило, мені стало збіса неприємно бачити, як він нипає довкола в пошуках сторінок, які, на його думку, мали витікати з мене, мов вода з крану. Коли мені не було що показати, я почувався точнісінько як одна з тих сучок, яким він мав звичку давати прихисток. Пам’ятаю, як він казав про Джеккі: «Усе було б гаразд, якби вона хоч час від часу мені давала». Якби я був жінкою, я б з радістю так і робив: це було б набагато простіше, ніж постачати його списаними сторінками, на які він очікував.
Хай там як, а він намагався зробити так, щоб я почувався комфортно. У помешканні зажди було вдосталь їжі та вина, і час від часу він наполягав, аби я супроводжував його на танці. Йому подобалося ходити до негритянського закладу на Рю-д’Одесса, де ошивалася гарненька мулатка, яка іноді приєднувалась до нас, коли ми поверталися додому. Його турбувало лиш те, що йому ніяк не вдавалося знайти француженку, яка любила б випити. Усі вони були занадто тверезі, щоб його задовольнити — він полюбляв привести жінку до себе в студію й добряче з нею набратися, перш ніж братися до справи. Йому також подобалося, аби вона думала, що він митець. Оскільки чоловік, у якого він винаймав помешкання, був художником, створити таке враження було неважко; він порозставляв по кімнаті полотна, які знайшов в armoire[113], а одне незавершене навіть встановив на мольберт на видному місці. На жаль, усі вони були виконані в стилі сюрреалізму й зазвичай справляли невтішний ефект. Там, де мова заходить про малярство, хвойди, консьєржки й члени Кабінету Міністрів мають на диво схожі смаки. Філлмор відчув неабияке полегшення, коли до нас почав навідуватись Марк Свіфт, щоб написати мій портрет. Свіфт Філлмору дуже подобався. На його думку, той був генієм. І хоча в його роботах відчувалась певна здичавілість, коли він вже малював якусь людину або предмет, то ти одразу розумів, про що тут йдеться.
На прохання Свіфта я почав відрощувати бороду. За його словами, борода пасувала до форми мого черепа. Мені довелося сидіти біля вікна на тлі Ейфелевої вежі, оскільки він хотів, щоб Ейфелева вежа також була на картині. Окрім цього там мала бути й друкарська машинка. У цей час до нас почав вчащати Крюґер; він стверджував, що Свіфт анічогісінько не розуміє в живописі. Його дратувала непропорційність об’єктів. Він беззастережно вірив у закони Природи. Натомість Свіфт клав на Природу хуй; він хотів малювати те, що було у нього в голові. Так чи інакше, на мольберті тепер стояв мій портрет, і хоча все у ньому було непропорційним, навіть член Кабінету Міністрів міг побачити, що це людська голова, чоловік з бородою. Власне, консьєржка й справді неабияк зацікавилася портретом; на її думку, схожість була приголомшлива. І їй сподобалася ідея з Ейфелевою вежею на задньому плані.
Ось так ми й жили собі мирно впродовж місяця, а то й довше. Район мені подобався, особливо вночі, коли можна було якнайповніше відчути всю його злиденність та скорботу. Маленька площа, така чарівна й напоєна спокоєм у сутінках, могла набути найбільш гнітючого й лиховісного вигляду в темряві. Поруч тягнулася довга висока стіна, що закривала казарми з одного боку, біля якої завжди можна було побачити яку-небудь пару, яка потай обіймалася — частенько під дощем. Двоє закоханих, які притискаються до в’язничної стіни під тьмяним світлом ліхтаря, — доволі гнітюче видовище. Складається враження, немовби їх довели до останньої межі. Те, що відбувалося по той бік стіни, також гнітило. Коли йшов дощ, я часто ставав коло вікна й спостерігав за тим, що діялося внизу, немов за іншою планетою. Мені ця діяльність здавалася просто незбагненною. Там усе відбувалося згідно з розкладом, однак розклад цей, мабуть, спланував божевільний. Вони борсалися в багнюці, трубили в горни й кидалися верхи в атаку — і все це в чотирьох стінах. Бутафорський бій. Збіговисько олов’яних солдатиків, які не мали ні найменшого бажання вчитися вбивати, чистити собі чоботи або шкребти коней. Цілком сміховинна картина, однак ретельно спланована. Коли їм не було за що взятися, вони набували ще безглуздішого вигляду; вони чухалися, ходили туди-сюди, запхавши руки в кишені, поглядали на небо. А коли поруч проходив офіцер, ставали «струнко» й віддавали честь. Божевільня, як на мене. Навіть коні мали дурний вигляд. Іноді вони також викочували гармати й гуркітливим парадом проходили вулицею, а люди стояли, роззявивши роти, й милувалися гарною уніформою. Мені вони завжди здавалися військом під час відступу; у них вчувалася якась пошарпаність, убогість та пригніченість, уніформа завжди була трохи завеликою, а вся їхня жвавість, якої їм, кожному окрему, геть не бракувало, одразу кудись зникала.