Хай там як, а коли виходило сонце, все набувало зовсім інакшого вигляду. В їхніх очах спалахував промінь надії, вони починали рухатися гнучкіше й виказувати бодай якийсь ентузіазм. Коли загальну сіризну нарешті милостиво прорізали ранкові барви, з’являлися такі характерні для французів галас і метушня; вони весело гомоніли, посьорбуючи напої у bistro на розі, а офіцери здавалися більш людяними, більш французькими, я б сказав. Коли сходить сонце, кожен закуток в Парижі може видатися прекрасним; а коли неподалік є ще й bistro з розгорнутим тентом, кількома столиками на тротуарі та кольоровими напоями в склянках, тоді люди починають виглядати справді по-людськи. Оскільки вони і є людьми — найкращими людьми на світі, коли сяє сонце! Такими розумними, такими розслабленими, такими безтурботними! Зганяти таких людей у казарми, змушувати їх виконувати вправи, ділити на рядових, сержантів, полковників і так далі не що інше, як злочин.
Як я й кажу, справи йшли добре. Час від часу Карл підкидав мені роботу — статті про подорожі, які він ненавидів писати сам. За них платили всього по п’ятдесят франків, однак писати їх було нескладно, оскільки завжди можна було зазирнути в старі номери й трохи попереставляти речення зі старих статей. Усе одно люди читали таке лише в туалеті або коли треба було згаяти час у почекальнях. Головне було добре відшліфувати епітети — решта базувалася на датах та статистиці. Якщо ж це виявлялася важлива стаття, голова відділу підписував її власним ім’ям; він був справжнім телепнем, який заледве міг розмовляти бодай якоюсь мовою, однак умів знаходити помилки. Знайшовши абзац, який здавався йому добре написаним, він казав: «Ось саме так я й хочу, щоб ти писав! Це прекрасно. Даю тобі дозвіл використати його в своїй книжці». Ці прекрасні абзаци ми іноді брали з енциклопедій та старих путівників. Деякі з них Карл і справді використав у своїй книжці — вони відгонили сюрреалізмом.
Одного вечора, повернувшись із прогулянки, я відчинив двері, а зі спальні вискочила якась жінка. «То ви — той письменник!» — одразу вигукнула вона й поглянула на мою бороду, щоб упевнитися у своїй здогадці. «Яка жахлива борода! — каже вона. — Мабуть, ви всі тут божевільні». За нею з ковдрою в руці виходить Філлмор. «Вона — принцеса»,— говорить він, прицмокуючи губами, немов щойно скуштував якоїсь рідкісної ікри. Обоє були одягненими так, наче зібралися виходити; я не міг зрозуміти, до чого тут постіль. Аж раптом збагнув, що Філлмор, мабуть, затягнув її до спальні, щоб показати свій мішок для брудних речей. Він завжди вдавався до такого з новою жінкою, особливо якщо вона була Française[114]. «Нема лозписки, нема й солочки!»[115] — ось що було вишито на його мішку для брудної білизни, і Філлмор чомусь полюбляв пояснювати цей девіз кожній жінці, яка сюди приходила. Однак ця дама виявилася не Française — він одразу ж про це повідомив. Вона була росіянкою і до того ж принцесою, не більше й не менше.
115