Здавалося, ця промова ніяк її не зачепила.
— Думаю, ти просто мене побоюєшся, — сказала вона.
— Боюся тебе? Тебе?
— Ти — просто маленький хлопчик, — мовила вона. — І в тебе немає манер. Коли пізнаєш мене краще, говоритимеш по-іншому… Чому б тобі не спробувати бути чемним. Якщо не хочеш йти зі мною сьогодні — добре. Я буду в «Рон-Пуен» завтра між п’ятою та сьомою. Ти мені подобаєшся.
— Я не збираюся в «Рон-Пуен» ані завтра, ані будь-коли. Я більше не хочу тебе бачити… ніколи. Для мене ця історія закінчилась. Піду знайду собі яку-небудь милу французьку крихітку. А ти можеш іти до біса!
Вона поглянула на нього і втомлено посміхнулася. «Це ти зараз так кажеш. Але зачекай! Зачекай, поки переспиш зі мною. Ти ще не знаєш, яке в мене гарне тіло. Ти думаєш, що француженки вміють кохатися… зачекай-но! Я тебе з глузду зведу. Ти мені подобаєшся. Просто тобі бракує виховання. Ти — просто хлопчик. І ти забагато говориш…»
— Ти — божевільна, — сказав Філлмор. — Я б не впадав за тобою, навіть якби ти була останньою жінкою на землі. Іди додому і вмий обличчя.
Він пішов, не заплативши за напої.
Хай там як, а через декілька днів принцеса вселилася до нас. Вона була справжньою принцесою, у цьому ми були певні. Однак у неї трипер. У будь-якому разі нудним наше життя назвати складно. У Філлмора — бронхіт, у принцеси — як я вже сказав, трипер, a y мене — геморой. Щойно здав шість порожніх пляшок у російській épicerie[117] через дорогу. Останнім часом я не пив ані краплі. Жодного м’яса, жодного вина, жодних гулянок або жінок. Тільки фрукти, парафінова олія, арнікові краплі та адреналінова мазь. Але й досі не можу знайти у студії крісло, де мені було б зручно. Навіть зараз дивлюся на принцесу, влігшись на бік і підставивши руку під голову, мов паша. Паша! Схоже на її ім’я: Маша. Як на мене, звучить не надто аристократично. Нагадує про «Живий труп»[118].
Спершу я думав, що цей ménage à trois[119] викликатиме певні труднощі, однак виявилося, що жодних. Побачивши, як вона заселяється, я вирішив, що мій час вичерпався і що доведеться знову шукати собі помешкання, проте невдовзі Філлмор натякнув мені, що прихистив її лише тимчасово, поки вона не стане на ноги. Зважаючи на те, яка вона людина, навіть не знаю, що цей вираз міг би означати; на мою думку, вона все своє життя стоїть на голові. Вона каже, що була змушена полишити Росію через революцію, але я впевнений, що якби не революція, знайшлася б якась інша причина. Вона вважає себе великою акторкою; а ми ніколи їй ні в чому не перечимо, оскільки це — марна трата часу. Філлмору вона здається кумедною. Йдучи вранці в офіс, він лишає десять франків на її подушці і десять — на моїй; вечорами ми втрьох ходимо до російського ресторану на першому поверсі. У цьому районі повно росіян, і Маша вже знайшла місце, де може отримувати гроші в кредит. Звісно ж, десять франків на день для принцеси — ніщо; час від часу їй хочеться ікри та шампанського, до того ж їй необхідно оновити весь гардероб, аби знову знайти роботу в кіно. Наразі їй немає чим зайнятися, окрім як гайнувати час. Вона товстішає.
Цього ранку я не на жарт перелякався. Вмивши обличчя, я помилково скористався її рушником. Нам ніяк не вдається привчити її вішати свого рушника на відповідний гачок. І коли я вилаяв її за це, вона спокійно відказала: «Милий мій, якби від цього можна було осліпнути, я б осліпла вже багато років тому».
Окрім цього є ще й туалет, яким ми всі змушені користуватися. Я намагаюся батьківським тоном говорити з нею про те, як поводитися з сидінням. «Ой, zut![120] — каже вона. — Якщо ти так боїшся, я ходитиму в кафе». Але ж у цьому немає потреби, пояснюю я. Потрібно просто вдаватися до звичайних застережних заходів. «Tut tut![121] — відказує вона. — В такому разі я не сідатиму… буду навстоячки».
З нею усе шкереберть. Спершу вона не давала, бо в неї були місячні. Це тривало вісім днів. Ми вже почали думати, що вона придурюється. Але ні, вона не вигадувала. Якось, коли я намагався прибрати в студії, то знайшов під ліжком ватні тампони, і вони були просякнуті кров’ю. У неї під ліжко потрапляє все: апельсинові шкірки, вата, корки, порожні пляшки, ножиці, використані презервативи, книжки, подушки… Вона застилає ліжко лише тоді, коли вже час лягати спати. Переважно вона лежить у ліжку й читає свої російські газети. «Милий мій, — каже вона мені, — якби не газети, я б узагалі не вилазила з ліжка». Це точно! Самі лише російські газети. Довкола ані шматка туалетного паперу — нічого, чим би можна було підтерти сраку, окрім російських газет.