Так чи інакше, а наступної ночі він зважився ризикнути — із презервативом. Насправді так ти взагалі нічим не ризикуєш, якщо він, звісно, не порветься. Він купив собі довгий, із риб’ячого пузира — вони найнадійніші, запевнив він мене. Але й так йому нічого не вдалося. Вона виявилася завузькою. «Господи, та ж він у мене звичайних габаритів, — сказав Філлмор. — Як тобі таке? Хтось же якось у неї пробрався, щоб обдарувати її тією заразою. Мабуть, в нього був дуже малий».
Таким чином, наразившись на низку невдач, він взагалі вирішив полишити свої спроби. Тепер вони лежать там, мов брат і сестра, поринувши в інцестуозні фантазії. Маша філософськи зауважує: «В Росії часто трапляється, що чоловік спить із жінкою, не чіпаючи її. Вони можуть робити так тижнями й ніколи про це навіть не думають. Доки — паф! одного разу він торкається її і… паф! паф! Після цього це просто паф, паф, паф!»
Тепер усі зусилля спрямовані на те, щоб привести Машу до ладу. Філлмор вважає, що якщо вилікувати її трипер, то вона попуститься. Дивна ідея. Тож він купив їй спринцівку, запас перманганату, шприц-розприскувач і решту дрібниць, які йому порадив лікар-угорець — нікчемний шарлатан, що робив аборти поблизу площі д’Аліґр. Здається, його шеф якось зробив пузо одній шістнадцятирічній дівці, й та познайомила його з цим угорцем; а тоді у шефа з’явився пречудовий шанкр, і угорець знову став у пригоді. Ось як знайомляться в Парижі — через сечостатеву дружбу. Хай там як, а під нашим суворим наглядом Маша взялася за лікування. Щоправда, минулої ночі трапилася халепа. Вона запхала в себе супозиторій, а тоді не змогла знайти приєднаний до нього мотузок. «О Боже! — верещала вона. — Де ж той мотузок? О Боже! Я не можу знайти мотузок!»
— А під ліжком дивилася? — запитав Філлмор.
Зрештою вона заспокоїлася. Проте лише на кілька хвилин. Наступним було: «О Боже! В мене знову кров. У мене щойно закінчилися місячні, і от — знову gouttes[122]. Певно, це через те дешеве шампанське, яке ти купуєш. О Боже, ти хочеш, щоб я стекла кров’ю?» Вона виходить до нас у кімоно, із рушником, затиснутим між ногами, намагаючись виглядати гідно, як і завжди. «І таке все моє життя, — говорить вона. — Я — неврастенік. Увесь день десь бігаю без упину, а ввечері — знову п’яна. Коли я приїхала в Париж, то й досі була невинною дівчиною. Я читала лише Війона та Бодлера. Але оскільки тоді в банку в мене лежало 300 000 швейцарських франків, я думала лише про розваги, адже в Росії до мене завжди ставилися суворо. Тоді я була навіть гарнішою, ніж зараз, тож усі чоловіки падали мені до ніг». Мовлячи це, вона втягнула складки жиру, які нависли над поясом. «Ви ж не думаєте, що в мене був такий живіт, коли я сюди приїхала… це все від тієї отрути, якою мене тут поїли… від цих жахливих apéritifs, які так обожнюють ці французи… А тоді я зустріла свого кінорежисера, і він хотів, аби я зіграла роль у його фільмі. Він казав, що я — найвродливіше створіння на світі, і благав, щоб я спала з ним щоночі.
Я була дурною молодою незайманкою й тому однієї ночі дозволила йому себе зґвалтувати. Я прагнула стати великою акторкою й не знала, що він заразний. Так він подарував мені цей трипер… і тепер я хочу йому його повернути. Це його провина, що я вчинила самогубство в Сені… Чому ви смієтеся? Не вірите, що я вчинила самогубство? Можу показати вам газети… мої фотографії — в усіх газетах. Якось я покажу вам російські газети… у них так гарно про мене написали… Але, милий, ти ж розумієш, що спершу мені потрібно купити нову сукню. Я не зможу спокусити такого чоловіка в цьому брудному лахмітті… До того ж я й досі винна своєму шевцю 12 000 франків…»
За цим іде довга історія про спадок, який вона намагається отримати. У неї є молодий юрист, француз, здається, досить боязкий, який докладає зусиль, щоб повернути їй її статки. Час від часу він дає їй сотню франків за рахунок майбутньої винагороди. «Скупий, як і всі французи, — каже вона. — А я була такою гарнюньою, що він не міг відвести від мене очей. Завжди вмовляв мене з ним потрахатися. Мені вже в печінках сиділи ці його вмовляння, тож однієї ночі я сказала „так“, аби лиш він утихомирився, ну і щоб не втратити ті свої сто франків, які він іноді мені давав». Вона замовкла на мить і істерично розреготалася. «Милий мій, — вела вона далі, — те, що трапилося, занадто смішне, щоб виразити його словами. Якось він мені телефонує й каже: „Маю негайно з тобою зустрітися… це дуже важливо“. А коли зустрічаємося, він показує мені довідку лікаря, а там написано „гонорея“! Милий мій, я розсміялася йому просто в обличчя. Звідки мені було знати, що в мене й досі трипер? „Ти хотів мене трахнути, і я тебе трахнула!“ Після цього він замовк. Ось як воно буває в житті: ти ні про що не здогадуєшся, аж раптом паф, паф, паф! Він був таким дурнем, що знову в мене закохався. Лише благав добре поводитися, не вештатися Монпарнасом ночами, не пити й не трахатися направо й наліво. Він казав, що божеволіє від мене. Хотів зі мною одружитися, але тоді про мене дізналася його родина, і вони змусили його поїхати в Індокитай…»