Від далекого намету почувся тихий спів. Усольцев прислухався: співала Віра Борисівна.
“Дізнаєшся, княже, про тугу, незгоди, велику борню і печаль…” — линув голос степом, що білів під місячним сяйвом.
Усольцев закрив ящик і повернувся на своє місце.
“Ні, почекаю трохи, поки не поїде. Коли розіб’юся, ще подумає щось… Начебто я через неї поліз… А тут ще ця розмова про Еверест… Добрий мені Еверест — триста метрів заввишки!”
* * *
— Куди ми сьогодні поїдемо, Олегу Сергійовичу? — запитав Усольцева виконроб.
— Нікуди — планшет закінчено. Даю вам два дні на впорядкування зйомки та колекцій. Потім поїдете в Киргиз-Сай по підводу.
— Значить, переїдемо ближче до кордону?
— Так, у Такир-Ачинохо.
— Це добре, там місця значно кращі: гори вищі і гайки трапляються, не те що тутешнє пекло. А ви сьогодні відпочиватимете?
— Ні, проїдусь уздовж головного скиду.
— До Ак-Мюнгузу?
— Ні, трохи далі.
— Знаєте, я забув вам сказати. Коли я був у Ак-Тамі, начальник прикордонного загону розповів мені, що на Ак-Мюнгуз пробували підніматися альпіністи. Приїжджали якісь специ з Алма-Ати…
— Ну й що? — нетерпляче перебив Усольцев.
— Визнали Білий Ріг абсолютно неприступним.
* * *
Хмара куряви здіймалася за рудим інохідцем. Усольцев їхав вивчати непереможного противника. Білий Ріг повис над ним усім своїм виступаючим у степ громаддям, наче велетенський бик, який намагається піднятися з хвиль кам’яного моря, що заплеснули його. Прямо до підніжжя гори вітер котив клубки сухих колючих рослин. Тут колись зяяла тріщина, тут, змішуючись, терлися один об одного два гірські масиви. Сліди цього тертя — блискуче поліроване каміння — залишилися на грудях скелі. Темно-сірі й шоколадні метаморфічні сланці, пересічені тонкими жилами кварцу, були нахилені всередину гори і утворювали дрібношарувату поверхню урвища — стіну з тонких, щільно складених плиток. Хоч як напружував свою уяву Усольцев, але ні найменшої надії піднятися вгору бодай на півсотню метрів з цього боку Ак-Мюнгузу не було. Східний відріг гори являє собою гостре, як ніж, ребро, глибоко вищерблене посередині. Ні, єдиний шлях — з південно-західної сторони, з долини, що відокремлює Білий Ріг од інших вершин, там, де Усольцеву вже пощастило піднятися майже на сто метрів, тобто на третину висоти страшної гори. До вершини лишилося ще двісті метрів, і кожен з них був неприступним.
Задерши голову, Усольцев дивився на вістря гори.
Якби було спеціальне спорядження, гаки, вірьовки, досвідчені товариші! Але де ж усе це дістати? Альпіністи, і ті відмовилися піднятися на Білий Ріг.
Усольцев повернув коня і поїхав навколо Ак-Мюнгузу до гирла сухої долини. “Еверест, Номіомо, Макалу, Кангченгюнга — найвищі піки Гімалаїв, — думав він. — Та що Гімалаї? Зовсім близько звідси світиться голубий Хан-Тенгрі, алмазні зубці Сариджасу. Красиві, грізні снігові вершини. Царство прозорого повітря, чистого світла. Все це якось мимоволі настроює на подвиг. А тут — низькі, похмурі, всипані уламками гори, тьмяне, лілове від спеки небо, пилюка і тремтливе степове марево… Ні, не треба перебільшувати, і цей вітряний пекучий простір теж прекрасний, і в цих уламках старих, напівзруйнованих гір є своя особлива, сумовита чарівність. Навіть на блідих, простих за обрисами хмаринках, що висять над обрієм, теж печать сухої, сумної Азії, країни голого каменю і високого чистого неба”.
У задушливій спеці долини душу огорнула тінь пережитого тут… Ось цей стовп пегматитової[36] жили, схожої на рване м’ясо. Він перетинає темну масу сланців… По виступах цього стовпа із срібними дзеркальцями слюди Усольцев добрався тоді до другої жили, що йшла навскоси. Але далі, далі шляху не було. Він спробував повзти по крутому схилу, звиваючись, як черв’як. Виявилося, що схил всипаний дрібними шматочками щебеню, які котилися, неначе шріт, од найменшого дотику і не давали ніякісінької опори. Тут мало й не сталася катастрофа.
Усольцев спішився і піднявся на протилежний схил долини. Ні, нічого не вийде, не обійдеш оцю крутизну. Якби подолати північно-західне ребро, то звідти майже до самого Рогу рівна поверхня схилу. А якими силами втримаєшся на ребрі? Хто спустить вірьовку з самісінького піка? Усольцев простежив поглядом за уявно протягнутим канатом і раптом помітив коло основи білого зубця невеличку площинку, точніше виступ нижніх чорних порід, що прилягав до прямовисної білої стіни. Поверхня площинки знижувалась до зубця і була майже непомітною знизу.
“Дивно, як це я раніше не бачив цієї площинки? Правда, тепер вона не має значення: добратися до неї — це значить добратися до зубця”.
Усольцев втомився і, знайшовши зручний виступ, сів, не зводячи очей з гори.
* * *
— Який холодний вечір! — Виконроб ліниво розвалився на кошмі, ждучи чаю.
— Так буває в середині місяця, — пояснив Арслан. — Потім п’ять днів дме сильний вітер звідти. — Уйгур махнув рукою в напрямі Ілі. — Буває зовсім холодно.
— Відпочинемо од спеки перед від’їздом. Правильно, Олегу Сергійовичу?
Усольцев мовчки кивнув головою.
— Товариш начальник який став: сидить, мовчить. Раніше чому був інший? — Уйгур засміявся дрібним смішком, але очі лишилися серйозні. — Я розумій: начальник Ак-Мюнгуз любить. Скоро їхати Ачинохо, як покидатиме? Жінка краще — з собою тягти можна. Ак-Мюнгуз не можна.
Молодь зареготала: мимоволі всміхнувся й Усольцев. Підбадьорений тим, що жарт сподобався, Арслан вів далі:
— У нас старий казка є, як один батур виліз на Ак-Мюнгуз.
— Чому ж ти раніше не казав, Арслане? Розкажи! — вигукнув зацікавлений виконроб.
— Джахши, чай готую, потім буду розказать, — згодився Арслан.
Старий уйгур поставив на кошму чайник, дістав піали, коржики, сів, схрестивши ноги, і, сьорбаючи чай, почав розповідати.
Хоч говорив уйгур каліченою російською мовою, Усольцев слухав з жадібною увагою. Його уява прикрашала легенду яскравими, гарячими барвами. Такою вона, мабуть, була насправді у цих поетичних жителів Семиріччя.
Усольцева вразило, що, за словами уйгура, все це відбувалося порівняно недавно — років триста тому. Легенда так відповідала його власним думкам, що геолог не переставав думати про неї, коли всі полягали спати. Сон тікав. Усольцев лежав під яскравими, близькими зорями, згадуючи розповідь Арслана і доповнюючи її новими подробицями.
…Усією цією округою володів могутній і хоробрий хан. Його кочовий народ мав величезні стада, які весь час збільшувалися завдяки вдалим набігам на сусідів. Одного разу хан з великим загоном вирушив у далеку подорож і дійшов до Таласа. Поблизу древніх стін Садир-Кургана хан наткнувся на цілу орду лютих джете.[37] Зав’язався кривавий бій. Джете були розгромлені і повтікали. Ханові дісталася багата здобич. Але найбільше тішився він однією полонянкою. Це була жінка надзвичайної вроди — коханка переможеного ватажка. Джете викрали її у Ферганській долині, коли вона їхала з якоїсь далекої країни до свого батька, що служив при дворі могутнього кокандського повелителя. Її врода, зовсім інша, ніж врода тутешніх жінок, причаровувала і запалювала серця чоловіків. Хан привіз полонянку до рідних гір, і тут вона, за стародавнім звичаєм, стала улюбленою наложницею самого хана і двох його старших синів.
Минуло два роки.
Сніги вже високо піднялися на схилах гір, коли хан став табором край зелених просторів Каркаринської долини. До нього на бенкет з’їжджалися володарі сусідніх дружніх племен. Дедалі більше юрт виростало на рівнині.
Несподівано до хана прибув високий на зріст, похмурий “воїн. Він приїхав сам один, не на коні, а на величезному білому верблюді з короткою, м’якою, наче шовк, шерстю. Дивним було і його вбрання: обличчя зав’язане чорною хусткою, на голові — позолочений плоский шолом із стрілою, широка кольчуга звисала майже до голих, перев’язаних чорними ременями колін. Меч, два кинджали, маленький круглий щит і велика сокира на довгому держаку — така була його зброя. Прибулий зажадав, щоб його провели до хана. Неквапливо склав він на білу кошму свою зброю, опустив на шию хустку, що закривала обличчя, шанобливо і сміливо вклонився владиці.
На його суворому обличчі були помітні сліди великого і важкого життєвого шляху — шляху воїна і начальника, шляху людини хороброї, нездатної на підлі вчинки. Хан мимоволі замилувався чужоземцем.
36
Пегматитовий —