Тридцять п’ять годин люди не залишали своїх спостережних постів.
Склад атмосфери, випромінювання червоного світила – все збігалося з колишніми даними про Зірду. Ерг Ноор розгорнув довідник про Зірду і знайшов стовпчик даних про її стратосферу. Іонізація була вище звичайної. Неясний і тривожний здогад почав визрівати в голові Ноора.
На шостому витку спускової спіралі стало видно обриси великих міст. Але в приймачах зорельота не почулося жодного сигналу.
Ніза Кріт змінилася, щоб попоїсти, і начебто задрімала, їй здалося, що вона спала всього кілька хвилин. Зореліт ішов над нічним боком Зірди не швидше звичайного земного спірольота. Тут унизу мали бути міста, заводи, порти. Жодний вогник не блимнув у непроглядній пітьмі, хоч як шукали його у потужні оптичні стереотелескопи. Оглушливий грім атмосфери, яку розтинав зореліт, певно, було чути на десятки кілометрів.
Минула година. Не спалахнув жодний вогник. Напружене чекання ставало нестерпним. Ноор увімкнув попереджувальні сирени. Жахливе виття розляглося над чорною безоднею внизу, і люди Землі сподівалися, що його, злившись із гуркотом повітря, почують жителі Зірди, які загадково мовчали.
Крило вогненного світла прорізало зловісну темряву. «Тантра» вийшла на освітлений бік планети. Внизу, як і раніше, слалася бархатиста чорнота. Швидко збільшені знімки показали, що це суцільний килим квітів, схожих на оксамитночорні маки Землі. Зарості чорних маків простяглися на тисячі кілометрів, замінивши собою все – ліси, чагарники, очерети, трави. Неначе ребра величезних кістяків, виднілися серед чорного килима вулиці міст, червоними рамами іржавіли залізні конструкції. Ніде ні живої істоти, ні деревця – тільки чорні маки!
«Тантра» скинула бомбову спостережну станцію і знову ввійшла в ніч. Через шість годин станціяробот повідомила про склад повітря, температуру, тиск та інші умови на поверхні ґрунту. Все було нормальним для планети, за винятком підвищеної радіоактивності.
– Страхітлива трагедія! – приглушено пробурмотів біолог експедиції Еон Тал, записуючи останні дані станції. – Вони вбили самі себе і всю свою планету!
– Невже? – спитала Ніза, ховаючи набіглі сльози. – Жахливо! Адже іонізація зовсім не така сильна.
– Минуло вже чимало років, – суворо відповів біолог. Його горбоносе обличчя черкеса, мужнє, незважаючи на молодість, стало грізним. – Такий радіоактивний розпад тим і небезпечний, що накопичується непомітно. Століттями загальна кількість випромінювання могла збільшуватися кор за кором,[9] як ми називаємо біодози опромінювання,[10] а потім одразу якісний стрибок! Руйнівна спадковість припинення народження потомства, до того ж променеві епідемії… Це трапляється не вперше – Кільцю відомі подібні катастрофи…
– Наприклад, так звана «Планета лілового сонця», – пролунав позаду голос Ерга Ноора.
– Трагічно, що її дивне сонце забезпечувало мешканцям дуже високу енергетику, – зауважив похмурий Пур Хісс, – при світності в сімдесят вісім наших сонць і спектральному класі Ануль…
– Де ця планета? – поцікавився біолог Еон Тал. – Чи це не та, яку Рада збирається заселити?
– Та сама. На згадку про неї було названо «Альграб».
– Зоря Альграб, інакше Дельта Ворона! – вигукнув біолог. – Але до неї дуже далеко!
– Сорок шість парсеків. Та ми будуємо все більш дальні зорельоти…
Біолог кивнув головою і пробурмотів, що навряд чи треба було називати зореліт ім’ям загиблої планети.
– Але зірка не загинула, і планета ціла. Не мине й століття, як ми засіємо і заселимо її, – впевнено відповів Ерг Ноор.
Він зважився на важкий маневр – змінити орбітальний шлях зорельота з широтного на меридіональний, вздовж осі обертання Зірди. Як же піти від планети, не з’ясувавши, чи всі загинули? Може, ті, що лишилися живі, не можуть покликати на допомогу зореліт, бо у них зруйновані енергостанції і зіпсовані прилади.
Не вперше бачила Ніза Ерга Ноора за пультом управління в момент відповідального маневру. З непроникно твердим обличчям, з різкими, завжди точними рухами, він здавався їй легендарним героєм.
І знову «Тантра» здійснювала безнадійний шлях навколо Зірди, цього разу від полюса до полюса. Подекуди, особливо в середніх широтах, з’явилися широкі зони оголеного ґрунту. Там у повітрі стояв жовтий туман, крізь який мерехтіли гігантські пасма червоних пісків, які розвіював вітер.