– Із зоряного світла і морської піни, – почула Веда Конг шепіт Чари і крадькома глянула на дівчину.
Твердий, наче вирізьблений з дерева або з каменю профіль Чари промовисто говорив про давні народи. Маленький, прямий, ледь заокруглений ніс, трохи спадистий лоб, круте підборіддя, а головне – велика віддаль од носа до вуха – усі характерні риси народів античного Середземномор’я були відбиті в обличчі Чари.
Веда непомітно оглянула її з голови до ніг і подумала, що все у неї трохи «занадто». Надто гладенька шкіра, надто тонкий стан, надто широкі стегна… І тримається підкреслено рівно – від того її тугі груди надто випинаються. Може, художникові потрібно саме таке, виразно підкреслене?
Шлях перетнуло кам’яне пасмо. Чара Нанді надзвичайно легко, ніби танцюючи, перестрибувала з каменя на камінь,
«У ній, безперечно, є індійська кров, – вирішила Веда. – Спитаю потім…»
– Щоб створити «Дочку Тетіса», – розповідав художник, – мені потрібно було зблизитися з морем, зріднитися з ним, – адже моя крітянка, як Афродіта, повинна вийти з моря, але так, щоб кожний сприйняв це. Збираючись малювати «Дочку Гондвани», я три роки працював на лісній станції в Екваторіальній Африці. А коли створив картину, влаштувався механіком на поштовий глісер і два роки розвозив пошту по Атлантичному океану – всім цим, знаєте, рибальським, білковим і соляним заводам, які плавають там на гігантських металевих плотах.
Одного разу ввечері я вів свою машину в Центральній Атлантиці, на захід від Азор, де протитечія з’єднується з північною течією. Там завжди ходять великі хвилі – пасмами, одна за одною. Мій глісер то злітав під низькі хмари, то навально шугав у провалля між хвилями. Гвинт ревів, я стояв на високому містку поруч із стерновим. І раптом – ніколи не забуду!
Уявіть собі хвилю, вищу за всі інші, що мчала назустріч. На гребені цієї велетенської хвилі під низькими й густими перлисторожевими хмарами, стояла дівчина, засмагла до кольору червоної бронзи… Вал мчав беззвучно, і вона летіла, невимовно горда в своїй самотності серед неосяжного океану. Мій глісер підкинуло вгору, і ми промчали повз дівчину, яка привітно помахала нам рукою. Тут я розгледів, що вона стояла на латі – знаєте, така дошка з акумулятором і мотором, керована ногами.
– Знаю, – озвався Дар Вітер, – для катання на хвилях.
– Найбільше мене вразило, що навколо не було нічого – низькі хмари, пустельний на сотні миль океан, вечірнє світло й дівчина, яка мчала на величезній хвилі. Ця дівчина…
– Чара Нанді! – сказала Едва Наль. – Це зрозуміло. Але звідки вона взялася?
– Аж ніяк не з піни й світла зірок! – Чара розсміялася несподівано високим дзвінким сміхом. – Всього тільки з плоту білкового заводу. Ми стояли тоді біля краю саргасів[30], де розводили хлореллу[31], а я працювала там біологом.
– Хай так, – примирливо згодився Карт Сан. – Але з тієї хвилини ви стали для мене дочкою Середземного моря, що вийшла з піни, незамінною моделлю моєї майбутньої картини. Я чекав цілий рік.
– Можна прийди до вас подивитися? – попросила Веда Конг.
– Будь ласка, тільки не в години праці, – краще ввечері. Я працюю дуже поволі і не переношу присутності будького в цей час.
– Ви малюєте фарбами?
– Наша робота мало змінилася за тисячі років існування живопису. Оптичні закони й око людини – ті самі. Гострішим стало сприймання деяких відтінків, винайдені нові хромкатоптричні фарби[32] з внутрішніми рефлексами в шарі, деякі прийоми гармонізації кольорів. А взагалі художник з давніхдавен працював так само, як і я. І де в чому навіть краще… Віра, терпіння – ми стали надто нестримні й невпевнені в своїй правоті. А для мистецтва часом корисніша сувора наївність… Знову я про те! Мені, нам час… Ходімо, Чаро.
Усі зупинились, щоб подивитися вслід художникові та його моделі.
– Тепер я знаю, хто він такий, – промовила Веда. – Я бачила «Дочку Гондвани».
– І я теж, – обізвалися одночасно Евда Наль і Мвен Мас.
– Гондвана – від країни гондів в Індії? – спитав Дар Вітер.
– Ні. Від збірної назви південних материків. Загалом – країна стародавньої чорної раси.
– І яка «Дочка чорних»?
– Картина проста: перед степовим плоскогір’ям, у вогні сліпучого сонця, на краю грізного тропічного лісу йде чорношкіра дівчина. Половина її обличчя і відчутно твердого, немов вилитого з металу, тіла – в палаючому світлі, половина – в глибокій напівтіні. Білі звірині зуби нанизані навколо високої шиї, коротке волосся зв’язане на тім’ї і прикрите вінком вогненночервоних квітів. Правою, піднесеною вище голови рукою вона відхиляв з дороги останню гілку дерева, лівою відгинає од коліна колючу стеблину. У застиглому русі тіла, вільному подиху, дужому маханні руки – безтурботність юного життя, що зливається з природою в щось єдине, вічно мінливе, як потік. Це єднання читається як знання – інтуїтивне сприймання світу… У темних очах, спрямованих в далечінь, поверх моря блакитнуватої трави до ледве помітних обрисів гір, так виразно відчувається тривога, чекання великих випробувань у новому світі, який щойно розкрився перед нею!
30
Саргаси –
31
Xлорелла –
32
Хромкатоптричні фарби –