Верховіття лісових гігантів здіймались до рівня полотна Дороги – тепер з обох боків шелестіло зелене море. В його темних глибинах, посеред затишних галявин, ховались будинки на високих металевих палях і химерні павукоподібні машини, яким під силу було перетворювати ці зарості з вісімдесятиметрових стовбурів у покірні штабелі колод і дощок.
Ліворуч показалися верховини знаменитих гір екватора. На одній з них – Кенії – містилась установка зв’язку Великого Кільця. Море лісів відійшло ліворуч, поступаючись місцем кам’янистому плоскогір’ю. По обидва боки здіймалися кубічні блакитні будівлі.
Поїзд зупинився, і Дар Вітер вийшов на широку площу, вимощену зеленим склом, – станцію Екватор. Біля пішохідного моста, перекинутого над сизими пласкими кронами атлаських кедрів, здіймалася піраміда з білого фарфороподібного апліту[51] з річки Луалаби. На її зрізаній вершині стояла статуя людини в робочому комбінезоні ери Роз’єднаного Світу. У правій руці вона тримала молоток, лівою високо піднімала вгору, в бліде екваторіальне небо, сяючу кулю з чотирма відростками передавальних антен. То був пам’ятник творцям перших штучних супутників Землі, які здійснили цей подвиг праці, винахідливості, відваги. Усе тіло людини, що відкинулась назад і наче штовхала кулю в небо, виражало натхненне зусилля. Це зусилля передавалось їй від постатей інших людей у дивних костюмах, що оточували п’єдестал біля ніг статуї.
Дар Вітер завжди з хвилюванням вдивлявся в обличчя скульптур цього пам’ятника. Він знав, що люди, які побудували перші штучні супутники і вийшли на поріг космосу, були росіянами, тобто тим самим видатним народом, від якого брав свій родовід Дар Вітер. Народом, який зробив перші кроки і в будівництві нового суспільства і в завоюванні космосу…
І зараз, як завжди, Дар Вітер попрямував до пам’ятника, щоб іще раз, дивлячись на образи стародавніх героїв, знайти схожість і відмінність між ними і сучасними людьми. Зпід срібних пухнастих гілок південноамериканських лейкодендронів[52], що обрамовували виблискуючу в промінні сонця піраміду пам’ятника, виринули дві стрункі постаті й зупинились. Один з юнаків стрімко кинувся до Дар Вітра. Обхопивши рукою масивне плече, він крадькома оглянув знайомі йому риси твердого обличчя: великий ніс, широке підборіддя, несподівано веселий вигин губ, що не пасували до похмурого виразу сталевих очей під зрослими бровами.
Дар Вітер схвально глянув на сина славнозвісної людини, будівника бази на планетній системі Центавра і голови Ради Зореплавання п’яте триріччя підряд. Громові Орму не могло бути менше як сто тридцять років, він був втричі старший за Дар Вітра.
Діс Кен покликав товариша – темноволосого юнака.
– Мій найкращий друг Тор Ан, син Зіга Зора, композитора. Ми разом працюємо в болотах, – вів далі Діс, – разом хочемо здійснити наші подвиги і далі теж працювати разом.
– Ти, як і раніше, захоплюєшся кібернетикою спадковості[53]? – спитав Дар Вітер.
– Авжеж! Тор захопив мене ще більше – він музикант, як і його батько. Він і його подруга… вони мріють працювати в галузі, де музика полегшує розуміння розвитку живого організму, тобто над вивченням симфонії його побудови.
– Ти говориш якось неясно, – насупився Дар Вітер.
– Я ще не можу, – зніяковів Діс. – Може, Тор скаже краще.
Другий юнак почервонів, але витримав допитливий погляд.
– Діс хотів сказати про ритми механізму спадковостії живий організм під час розвитку з материнської клітини надбудовується акордами з молекул. Первинна парна спіраль розгортається в плані, аналогічному до розвитку музичної симфонії. Іншими словами, програма, за якою відбувається побудова організму із живих клітин, – музична!
– Он як?.. – перебільшено здивувався Дар Вітер. – Але тоді і всю еволюцію живої й неживої матерії ви зведете до якоїсь гігантської симфонії?
– План і ритміка цієї симфонії визначені основними фізичними законами. Треба тільки зрозуміти, як побудована програма і звідки береться інформація цього музичнокібернетичного механізму, – з незаперечною впевненістю юності підтвердив Тор Ан.
53
Кібернетика спадковості –