Охоплений тупим стадним безумством, оскаженілий, жорстокий і злорадий натовп покинув Мод та Едіт. Вони довго лежали під дощем посеред звалища, і нікому не було до них діла.
Потім до них підійшла невеличка дванадцятирічна дівчинка в опущених червоних панчохах. Вона бачила, як «Mac's wife»[68] закидали камінням. Дівчинка знала Мод, бо лежала торік у її лікарні.
Дівчинку привело сюди звичайне людське почуття. І ось Бона стояла в опущених панчохах і не важилась підступити ближче. А трохи далі зупинилося кілька жінок та чоловіків, вони теж не знали — підходити чи ні. Нарешті дівчинка, бліда від страху, ступила кілька кроків і почула тихий стогін. Вона злякано відсахнулася й раптом щодуху побігла геть.
Лікарня стояла під мрякою, ніби вимерла, і дівчинка не насмілювалася подзвонити. Аж коли хтось вийшов надвір — то була прибиральниця,— дівчинка підійшла до хвіртки й сказала, показуючи в бік станції:
— Вони лежать отам!
— Хто лежить отам?
— Mac's wife and his little girl! [69]
А в цей час у штольнях усе бігли й бігли люди...
6
Приїхавши до Нью-Йорка, Аллан одержав телеграму від Гаррімана, в якій стояло, що на Мод та Едіт напав простолюд. І більше нічого. У Гаррімана не вистачило ні мужності, ні жорстокості повідомити Алланові всю страшну правду: що його дружини вже немає живої, а дочка помирає.
Коли засірів вечір того жахливого дня, з Нью-Йорка приїхав машиною Аллан. Він сам сидів за кермом — як завжди, коли треба було не їхати, а мчати.
Його автомобіль на шаленій швидкості підкотив до станції крізь безмежний натовп жінок, тунельників, журналістів та цікавих, що стояли під парасольками на дощі. Всі знали цей важкий, сірий від куряви автомобіль і його хрипкий гудок.
Збуджений натовп умить оточив машину.
— Мак приїхав! — кричали люди.— Це він! Мак! Мак! Та коли він підвівсь, усі враз замовкли. Ореол, що сяяв навколо його ім'я, ореол генія, сили, успіху не примерк навіть тепер і викликав у людей нерішучість і шанобу. Так, ніколи ще вони не відчували до Аллана такої шаноби, як у цю годину, коли його спостиг грізний удар долі. А вони ж присягалися там, під землею, втікаючи крізь дим від смерті, що вб'ють його, хоч би де він їм попався!
— Розступіться! — голосно крикнув Аллан.— Нам дуже шкода, але сталося нещастя! Та ми врятуємо всіх, кого можна врятувати!
Однак звідусіль загули голоси. То були ті самі вигуки, що лунали вже з самого ранку:
— Це ти винен!.. Загинули тисячі!.. Це ти загнав їх у пастку!..
Аллан, стоячи однією ногою на приступці автомобіля, тримався спокійно. Обуреним, крижаним поглядом він дивився на збуджений натовп, і його широке обличчя дедалі похмурніло. Та раптом — Аллан уже розтулив губи, щоб відповісти на голоси — він здригнувся. Один викрик різонув йому слух — глузливий, злісний жіночий вереск, що пройняв усе його тіло. Решти голосів Аллан уже не чув. Тільки один викрик, той самий викрик невблаганно й моторошно раз у раз лунав йому у вухах:
— Вони вбили твою жінку й дочку!..
Аллан випроставсь, витягся, так ніби хотів зазирнути вдалину, голова його безпорадно повернулася на широких плечах, темне обличчя раптово зблідло, погляд, звичайно зосереджений, розпливсь, і в ньому відбився жах. В очах навколо себе Аллан прочитав, що той страшний викрик був правдою. У кожному погляді мовби застиг цей моторошний викрик.
І тоді Аллан утратив самовладання. Він був син гірника, робітник, як і всі вони, і перше, що він відчув, був не біль, а лють.
Аллан відіпхнув водія і, ще не сівши за кермо, рвучко рушив з місця. Автомобіль увігнався просто в натовп, і люди перелякано, з криками кинулися врозтіч.
Вони дивилися йому вслід, поки машина зникла в сірих дощових сутінках.
— Так йому й треба! — зловтішно, безладно вигукували голоси.— Тепер сам знатиме, як воно!
Але дехто хитав головою й казав:
— Ох, не треба було... Жінку, малу дитину...
А ошаліла італійка глузливо горлала:
— Я перша жбурнула камінця! То я! Я поцілила їй у лоб! Атож, їх треба було порішити!
— Ви б краще вбили його! Мака! Це він винен! Нащо ж його жінку?.. Така була славна жіночка...
— Убийте Мака! — верещала, задихаючись, високим дискантом на поганій англійській мові італійка.— Kill him! [70] Убийте його, як собаку!
У тьмяних сутінках будинок здавався покинутим. Аллан, побачивши його, відразу все зрозумів. Поки він ішов посипаною рипучим гравієм доріжкою через палісадник, у його пам'яті постав випадок, що стався з ним багато років тому. Це було в болівійських Андах, де він будував залізницю. Аллан жив тоді з своїм товаришем у бараку. Якось робітники підняли страйк і застрелили того товариша. Він, Аллан, нічого не підозрюючи, повертався з роботи, але барак, де лежав мертвий товариш, чомусь справив на нього дивне, незбагненне враження. Така сама атмосфера оточувала тепер його власний будинок.
У передпокої пахло карболкою й ефіром. Коли Аллан побачив на вішалці невеличке біле хутро Едіт, в очах у нього раптом потемніло, і він мало не впав. Потім Аллан почув, як служниця, схлипуючи, закричала:
— Містере Аллан!.. Містере Аллан!..
І цей чужий голос, сповнений болю й безпорадного відчаю, повернув його до тями. Аллан увійшов до напівтемної вітальні. Назустріч йому ступив лікар.
— Містере Аллан!..
— Мене підготували, лікарю,— тихо промовив Аллан, однак таким спокійним, буденним голосом, що лікар кинув на нього здивований погляд.
— Дівчинка теж, лікарю?
— Боюся, її не пощастить урятувати. Пошкоджена легеня.
Аллан мовчки кивнув головою і рушив до сходів. Йому здалося, що згори ллється дзвінкий, веселий сміх його маленької Едіт. Там, біля спальні Мод, стояла сестра-жалібниця; вона зробила Алланові знак.
Він увійшов. У кімнаті горіла тільки одна свічка. Мод лежала на ліжку, випростана, навдивовижу пласкогруда, застигла, вся ніби з воску. Її обличчя було прекрасне й спокійне, але в усіх його безкровних рисах, на напіврозтулених блідих губах, здавалося, застигло несміливе, покірне запитання, ледве помітний подив. Повіки були напівопущені, і з-під них волого блищали очі, немов від останньої сльозинки. Ніколи в житті не забував Аллан того вологого блиску під блідими повіками Мод. Він не заплакав, не заридав, він сидів з розтуленими губами біля смертного одра Мод і все дивився на неї. Незбагненність скувала його душу. Він ні про що не думав. Але думки, невиразні й плутані, блукали в його голові, і він не пробував учепитися за жодну з них. Це була вона, його маленька мадонна. Він любив її, він одружився на ній з кохання. Він дав їй, яка виросла в скромних умовах, сповнене блиску життя. Він оберігав її і щодня їй нагадував, щоб остерігалася автомобілів. Він завжди боявся за неї, хоч ніколи їй про це не казав. В останні роки він мало про неї дбав, бо його цілком поглинула робота. Але через це менше він її не кохав. Його дурненька, його добра, солодка Мод — ось вона лежить перед ним! Хай буде проклятий бог, якщо він є, хай буде проклята така безглузда доля!..
Мак узяв невеличку, пухку руку Мод і дивився на неї порожнім, згаслим поглядом. Рука була холодна — і не дивно, адже вона мертва. Цей холод його не лякав. Він знав кожнісіньку лінію цієї руки, кожний нігтик, кожний пальчик. Ліворуч на скроні шовковисті каштанові коси були зачесані нижче, ніж звичайно. Та крізь плетиво волосся Мак бачив ледве помітний синюватий слід. Сюди її поцілив камінець, той самий камінець, який з його наказу добули, зірвавши скелю, з глибини кілька тисяч метрів під морем. Нехай будуть прокляті люди й він сам! Хай буде проклятий тунель!
Як несподівано спіткала Мод лиху свою долю, що в сліпій, розгнузданій люті постала їй на шляху! Чому вона не зробила так, як він наказав? Адже він хотів тільки вберегти її від образ...
Але такого Мак і в думці не припускав! Чому саме сьогодні його не було поруч?
Аллан пригадав, як сам застрелив двох чоловік, коли вони напали на рудник «Хуан Альварес». Щоб захистити Мод, він перестріляв би, не замислюючись, сотні. Він пішов би за нею в морську глибочінь, і це не пусті слова. Він захищав би її від десятків тисяч диких звірів, поки міг би поворухнути хоч одним пальцем. Але тут його не було...