Оттака ловись, кобіто, – закохалася. Ще й як закохалася – вибухла наосліп, полетіла сторч головою, дзвенячи в просторі відьомським сміхом, підхоплена незримими самовладними нуртами, і біль той не перепинив – а мав би, – так ні ж, вирубала в собі всі застережні табло, що жахтіли червоними лампочками на межі перегріву – достоту перед аварією на АЕС, – і тільки вірші, що негайно ввімкнулися натомість і пішли суцільним, нерозчленованим потоком, пропускали недвозначні сигнали небезпеки: в них нав’язливо проблимували – ад, і смерть, і недуга, «І жовте море днів, і сизе море снів / В одбитих кольорах вмираючого неба, – / І я іще пливу – а ти уже на дні, / І страшно нам обом дивитися на себе»: «Значить, ти знала? – визвірився він, свінувши вовчими вогниками в очу, коли вона – втрачати було вже нічого – зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, – знала, що так буде? Так якого ж?..» Ге, серце моє, так у цьому ж вся й штука…
Нніт, не була мазохісткою – була, йолки-палки, нормальною жінкою, чиє тіло тішилося, даруючи радість іншому, та що там казати – класною бабою була, «девочка сладенькая», «фантастическая женщина», «stud woman», мусуй-мусуй тепер у пам’яті, як книгу відгуків (вигуків) – з тих хвилин, коли мужчини не брешуть, може, хоч дрібку рівноваги собі тим повернеш: була ж! – а от ні, не вертається, не спасає – що з того, що була, що завжди при тім чула, з часом більшим, часом меншим темним осадом недовипитости, якою ще могла б бути, – бо є в житті речі, від нас не залежні, бо я є така, який ти зі мною, – в мужчин це трохи по-іншому, в жінок, на жаль, так – і, на жаль, в усьому, і хоч би скільки ліфчиків не попалено було американськими феміністками, з мастурбації – чи то ґумовим пенісом, чи живою людиною, бо живою людиною це теж не що як мастурбація, коли без любови, – не прибуде ні дітей, ні віршів. І все, і клямка. «В цім твоя межа». Як же той кембриджський вірш кінчався? «Рілля, що прагне борони, / І мокрі, сплакані ворони – / І муж, який не вборонив – / А ждав від мене оборони». Еге ж, exactly – чи, коли хто воліє, «вот імєнно». От чим ще, до речі, паршива чужа країна – набиваються, натрушуються, як пух у ніздрі, напохватні чужинецькі слівця й звороти, заліплюють пори в мозкові, нахабно тиснуться попідруч, навіть коли ти наодинці із собою, – і незчуваєшся, як починаєш балакати «хеф-напів», тобто повторюється те саме, що вдома (вдома? схаменися, кобіто, – де він, твій дім?), ну гаразд, у Києві, в Україні – з російською: всякає ззовні накрапами, зсихається-цементується, і мусиш – або повсякчас провадити в умі розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, – або ж приноровитися, як усі ми, самим голосом брати чужомовні слова в лапки, класти на них такий собі блазнювато-іронічний притиск, як на забуцім-цитати (наприклад – гарний приклад для студентів, можна навести завтра на лекції: «Ти себе що – “побєдітєльніцей” почуваєш?»).