Олександр Кіхно
Творчість Олеся Бердника в європейському культурному контексті
Так говорив Олесь Бердник у віршах, що увійшли до його останнього літературного «Кредо», до книги «Тайна Христа».
Чи належить Генієві бути духовно окриленим, чи сумісні взагалі, перефразовуючи слова поета, Геніальність і безкрилість? В римській міфології Геній — це дух-покровитель людини, дух завжди дарує крила творцю. Цю особливість, цю постійну здатність до польоту думки, прагнення, мрії, сам Олесь Павлович називав огнекрилістю, і риса ця була завжди притаманна його творчості. Якщо крилате прагнення думки у далину, у безмежжя є якісною ознакою Генія, то творчість українського письменника — фантаста маніфестує цю ознаку дуже яскраво.
Так і в процитованих вище віршах можна вирізнити звичайну поетичну метафорику. Поета формували турботливі батьківські руки, рідна материнська мова, з їхньою поміччю формувався дух і починав співати свою пісню. А можна поглянути незвичним зором на вірш, уважніше поставитись до тих слів, які поет виділив великими літерами. І тоді перед нами може постати більш глибинний символічний шифр, згадаймо Дантівські чотири рівні прочитання поетичних рядків. Можливо майбутню людину виховували справді Предивні Руки — руки Бога, співтворцем Бога-Батька був формуючий Логос, Мова — дивина, тобто — Син Божий. А далі вже Дух або Дух Святий завершував творчість своєю чарівною піснею. В декількох рядках постає ціла космогонічна картина — Свята Трійця формує людину і кожна іпостась виконує свою роботу, а пізніше в душу людську входить Геній, Дух, посланий Святою Трійцею, і пориває її до зірок. Подібний метод прочитання годився б, на моє переконання, і для кожної книги Олеся Бердника, за кожною книгою відчувається особлива символічна глибина, і одночасно на поверхні тексти можуть здаватися аж до наївності простими. Бердник — поет апелює безпосередньо до людського серця, окрилює його, Бердник — філософ торкається найглибших підвалин і людського розуму, і людської екзистенції.
Я вперше побачив Олеся Бердника в 1989 році в Коктебелі, в Криму, він відпочивав у тамтешньому Будинку творчості. Перед тим мені траплялися лише пару разів невеличкі фотографії, але здогадатися, що це — він, було неважко. Людина високого, аж титанічно-високого зросту, швидка і поривчаста, з довгою гривою густого волосся і пишною бородою — таким він запам’ятався мені тоді. Я бачив його тоді декілька разів — то перед книжковою розкладкою, а тоді видавнича лихоманка тільки починала долати книжковий дефіцит, в відеосалоні — динамічні, пригодницькі фільми були атракційними здебільшого для молоді, але вони приваблювали і цю мудру й молоду серцем людину. Я вже був знайомий з деякими книжками Олеся Бердника і мене вже в них вразило це поєднання мудрості і юності душі. «Будьте мудрі як змії і злагідні як голуби», не багатьом випадало це поєднувати, але йому це вдавалося. Я слухав лекції Олеся Павловича в планетарії, слухав як і сотні інших уважних слухачів, і виступам його допомагав спів кобзаря Василя Литвина і символічне планетарієве зоряне небо. Були й візити до офісу Української Духовної Республіки на Прорізній, дискусії і суперечки, Олесь Павлович, заклопотана й відома людина, захоплювався імпровізованими диспутами з молоддю, радів їм, він ішов проводжати відвідувачів і сердечно обіймав їх на прощання.
Коли я читав перші книги Олеся Бердника, мені здавалося, що написати їх могла лише людина, яка прожила радісне, щасливе, гармонійне життя, до якої доля оберталася переважно світлою стороною. Частково я був правий, щоб писати так як він, треба було пережити на внутрішньому плані довгі години і дні світлого натхнення, треба було зустріти щастя й красу і в зовнішньому житті. Але лише поступово я взнавав про той глибинний драматизм і протиріччя, які існували між творчістю і життєвою долею цієї людини. Майже всі трагічні події української історії 20-го сторіччя стали подіями і життя Олеся Бердника, позначилися зарубками на його долі.
Він народився зимової пори з 1926-го на 1927-й рік у с. Вавилово на Херсонщині. Герой у «Зоряному Корсарі» намагається згадати, що було перед його народженням на Землі, серед тих же херсонських степів. Це ніби перші рядки автобіографії, ніби той етап переджиття, про який звичайно не пишуть в анкетах. «Інколи мені здається, що я згадую. Якийсь небувалий політ між зорями й туманностями. Я пам’ятаю — шлях невимірний. Немов стріла вогняна, пронизує моя суть метагалактики та мегасвіти, що маревом, міражами миготять довкола нескінченної путі. Хто я був? Може, променистий акорд вселенської симфонії, може, промовлене безміром слово, яке шукало собі вияву у лоні простору? І ось воно втомилося від польоту, від своєї нескінченної вагітності, захотіло спочинку. Я побачив приємне сонце, зелену приязну планету, затишний світ людей, квітів і птахів.
Чому ж так одчайдушно кричала дитина, входячи в світ, де насмішкувато завивали херсонські степові вітри і над мерзлою землею зривалася хуга? Може моя суть збагнула, що не треба зупиняти політ серед зірок і туманностей?!
Запізно!.. Будівник життя поспішав полонити мандрівника безміру, дитину незримості… Усе, ланцюг конечності замкнувся! Ти вже не володар космічних просторів, а безпомічна дитя Землі…» Ще раніше, можливо, було перебування у Божественному Лоні, а далі — шлях до країни призначення.
Сім’я Олеся декілька років жила в Передмостовій Слобідці, там де нині Гідропарк, ще декілька років в селі на Київщині. Якось, в колгоспній конторі, поруч з батьківською кузнею демонструвався фантастичний фільм, перший в житті хлопчика — «Подорож на Місяць». Консультував цей фільм Ціолковський. Цей невибагливий і навіть примітивний фільм став, як згадує Олесь Бердник «чарівним ключем для відкривання якихось втаємничених замків у моєму єстві… Той отвір вже ніколи не заростав, крізь нього магнетично дихав легіт Вічності, кликав, манив, обіцяв. Відтоді мене вабили будь-які книги, пов’язані з далекими світами, з чаклунством, з астрономією, з фантастичними ідеями». Кілька дореволюційних книг залишилися від діда Василя «Популярна астрономія» і «Кінець світу» Каміла Фламаріона, захоплювали книги Володимира Владка «Аргонавти Всесвіту», «Сивий капітан», «Дорога скіфів», книги Олександра Казанцева «Палаючий острів» та «Арктичний міст». Можливо діяла й генетика. Коли помер дід Василь, із рук його випала книга Фламаріона «Про невідоме» — він читав її до останніх хвилин життя. Батько Олеся все життя думав над вічним двигуном (перпетуум-мобіле). Хлопчика зачаровували й німі кінофільми, яки демонструвалися в колишній церкві. «То був прорив у часі і просторі, бо можна було реально побачити і далеке минуле і ще ненароджене прийдешнє, і казкових істот ніби вигаданих людською уявою, і чужі краї та континенти, що здавалися небувальщиною…»
Були й зовсім інші враження. Чотирирічний хлопчик бачить атеїстичний спектакль, влаштований войовничими безбожниками на Великдень. Він бачить невеличкий гурт віруючих, біля вівтаря серед мерехтіння свічок і ряжених під чортів кільце комунарів, що верещали і плювалися, лаялися і погрожували зібраним біля образу Христа тремтячим душам, все це залишило в дитячій душі враження якогось прориву в Небувалий світ, закритий від нас стінами дрімоти і неуцтва.
В шість років Олесь став свідком голодомору, який нищив Україну. Одного разу хлопчик з матір’ю пішли до родички і застали її мертвою. На підвіконні в хаті дитина бачить Євангельський текст, читає його, і на мить над світом смерті і страждання розкривається вікно у Вищу Реальність. «Перед моєю дитячою свідомістю, мов блискавка, спалахнула яскрава картина: заплакана Марія, огорнутий небесним сяйвом Учитель, котрий одним словом зриває з неї залогу нерозуміння, і її щасливий радісний вигук: — Раввуні»
Вірші — спогади Олеся Бердника — це не вірші суму та елегійної печалі, до чого часто і звично прагнула поезія, це скоріше медитативні вірші, які повертають і авторові, і читачеві колишню світлу гармонійність.