Мандрівник невідривно спостерігав знизу за цією роботою, в нього затерпла шия, а від яскравого, залитого сонцем неба різало в очах. Солдат із засудженим були заклопотані лише один одним. Сорочку й штани засудженого, які вже лежали в ямі, солдат дістав звідти, підхопивши їх вістрям багнета. Сорочка виявилася страшенно брудною, і засуджений сполоснув її в цеберку з водою. Коли він одяг сорочку й штани, обидва — і солдат, і засуджений — гучно зареготали, бо ззаду одяг був згори донизу розпорений. Засуджений, мабуть, подумав, що має трохи розвеселити солдата, й закрутився перед ним у своєму розтятому навпіл одязі, а солдат, присівши навпочіпки, ляскав себе по колінах і сміявся… І все ж обидва намагалися стримуватись, адже поруч були ці два добродії — офіцер і чужоземець.
Нарешті офіцер упорався з роботою, ще раз, усміхаючись, оглянув кожну дрібницю, опустив кришку доти відкритого кресляра, зліз на землю, зазирнув до ями, потому перевів погляд на засудженого, задоволено завважив, що той забрав з ями свій одяг, тоді підійшов до цеберка помити руки, надто пізно помітив, що вода там огидно брудна, з прикрістю зітхнув, бо ж тепер вимити руки не пощастить, нарешті стромив їх у пісок (такий вихід його вочевидь не вдовольняв, та що вдієш, довелося змиритись), потім підвівся й почав розстібати на собі мундира. І насамперед пальці його натрапили на дві жіночі носові хустини, які він носив за комірцем.
— На ось, це твої хустини, — сказав він і кинув їх засудженому. А мандрівникові пояснив: — Подарунки від паній.
Незважаючи на очевидну поквапність, з якою офіцер скидав мундир, а тоді догола роздягався, з кожною своєю одежиною він поводився дуже дбайливо; срібні аксельбанти на мундирі він навіть окремо розгладив пальцями, а одну з китичок розпушив, струснувши її. Щоправда, з такою дбайливістю не дуже поєднувалося те, що він, давши лад тій чи тій частині обмундирування, відразу роздратовано викидав її до ями. Останньою в руках у нього лишилася коротенька шпага на шабельтасі. Офіцер витяг шпагу з піхов, переламав її надвоє, потому склав усе докупи — піхви, шматки шпаги й шабельтас — і пожбурив з такою силою в яму, що там аж забряжчало.
Офіцер стояв голяка. Мандрівник кусав собі губи й мовчав. Він знав, що буде далі, але заважати в будь-чому офіцерові не мав права. Якщо судочинству, якому офіцер був такий відданий, справді загрожувало скасування — можливо, через втручання його, мандрівника, який таке втручання, до речі, вважав своїм обов’язком, — тоді офіцер чинив цілком слушно; бувши ним, мандрівник зробив би те саме.
Солдат і засуджений поки що нічого не розуміли, спочатку на офіцера вони навіть не звертали уваги. Засуджений непомалу тішився тим, що йому повернули його хустини, хоч довго тішитися йому не випало, бо несподівано солдат різко вирвав їх у нього з рук. Тоді засуджений, своєю чергою, спробував вихопити хустини в солдата із-за ременя, куди той їх заткнув. Але солдат був насторожі. Так вони напівжартома й сварилися. Аж коли офіцер роздягся догола, обидва насторожились. Передчуття якогось великого повороту вразило, здавалося, насамперед засудженого. Те, що сталося з ним, тепер відбувалося з офіцером. Так може дійти й до якихось крайнощів. А відповідний наказ віддав, очевидно, чужоземець. Отже, це — помста. Сам він, засуджений, страждань до кінця не зазнав, зате за нього до кінця помстяться. На його обличчі розпливлася й уже не сходила з нього широка німа усмішка.
А офіцер тим часом повернувся до машини. Коли в тому, що він добре на ній знається, не було сумніву вже й доти, то тепер просто-таки вражало, як він нею керує і вона його слухається. Йому досить було тільки піднести руку до борони, й та кілька разів піднялася й опустилась, поки врешті завмерла саме на такій висоті, щоб під нею офіцерові стало місця; він лише торкнувся краю ложа, й воно враз завібрувало; повстяний шпеник виявився якраз проти його рота; видно було, що офіцер хотів обійтися, власне, без нього; але вагався він лише одну мить, врешті-решт змирившись, він узяв шпеника до рота. Усе готово, тільки паски ще звисають обабіч ложа, та вони вочевидь зайві — прив’язувати офіцера потреби нема. Та ось обвислі паски помічає засуджений; страта з незакріпленими пасками, на його думку, неповна, він запопадливо киває головою солдатові, й обидва кидаються до машини, щоб прив’язати офіцера. Той уже випростує одну ногу, щоб перевести важеля, який запускає кресляра; побачивши, що ті двоє підскочили до нього, офіцер перестає тягтися ногою до важеля й дає себе прив’язати. Щоправда, тепер дістатися до важеля він уже не має змоги, солдат із засудженим самі того важеля не знайдуть, а мандрівник сповнений рішучості не втручатися.