Зрештою, втручатись і не потрібно було; як тільки паски застебнули, машина відразу й запрацювала: ложе вібрувало, борона підіймалась і опускалась, зубці витанцьовували на шкірі. Мандрівник якийсь час усе це спостерігав, та раптом згадав, що один трибок у креслярі має скреготати. Однак механізм не видавав ніяких звуків, не чути було навіть легенького хурчання.
Машина працювала так тихо, що не привертала до себе жодної уваги. Мандрівник перевів погляд на засудженого й солдата. Засуджений поводився жвавіше, його в машині все цікавило, він то нахилявся, то ставав навшпиньки й раз у раз показував пальцем на що-небудь солдатові. У мандрівника це викликало прикре враження. Він мав намір лишатися тут до останку, але дивитися на цих двох довго не зміг би.
— Ідіть додому, — сказав він.
Солдат, схоже, ладен був уже так і зробити, але засуджений сприйняв цей наказ просто-таки як покару. Він згорнув руки, благаючи не відсилати його, а коли мандрівник заперечливо похитав головою, навіть упав навколішки. Мандрівник збагнув, що ніякі накази тут не допоможуть, і вже рушив був до тих двох, щоб їх просто прогнати. І цієї миті почув нагорі, у креслярі, якийсь звук. Він поглянув угору. Виходить, один трибок усе ж таки заїдає? Але то було щось інше. Кришка кресляра повільно відкрилася, а тоді відскочила зовсім. Показалися зубці трибка, піднялись вище, а невдовзі з’явився й увесь трибок; здавалося, якась величезна сила стискає з усіх боків кресляра, й цьому трибку вже просто забракло місця; він докотився до краю кресляра, впав із машини, трохи прокотився ставма піском і ліг плиском на бік. Але нагорі вже підіймався ще один трибок, а за ним багато інших — великі, маленькі, ледве помітні, і з усіма відбувалося те саме, й щоразу складалося враження, ніби в креслярі вже нічого не лишилось, та потім з’являлася нова, ще численніша вервечка трибків, які підіймались, падали з машини, котилися піском і лягали на бочок. Задивившись на це видовище, засуджений геть забув про мандрівників наказ, трибки викликали в нього неймовірний захват, він поривався схопити кожного, водночас спонукаючи солдата допомогти йому, але щоразу злякано відсмикував руку, тому що навздогін попередньому трибку вже поспішав наступний, який на нього, засудженого, — принаймні першої миті, коли починав котитися, — наганяв страху. Мандрівник, навпаки, непомалу стривожився; машина вочевидь розсипалась; її рівна робота була оманлива; у нього зринуло таке відчуття, що тепер він має допомогти офіцерові, бо той уже не може подбати про себе сам. Але, зосередивши всю свою увагу на трибках, які випадали, мандрівник забув про решту вузлів машини, і коли тепер, після того як із кресляра викотивсь останній трибок, схилився над бороною, його вразила нова, ще прикріша несподіванка. Борона вже не писала, вона лише колола, а ложе, вібруючи, вже не повертало тіла з боку на бік, а тільки підставляло його під зубці. Мандрівник хотів утрутитись, можливо, навіть зупинити машину, адже це були вже не тортури, яких домагався офіцер, — це було справжнісіньке вбивство. Мандрівник потягся руками до машини. Але цієї миті борона з настромленим на неї тілом подалася вбік, як це вона зазвичай робила на дванадцятій годині. Кров текла сотнями цівок, не змішуючись із водою, — водоносні трубочки цього разу також відмовили. Та ось і остання з неполадок: тіло не спадало з довгих зубців, а, стікаючи кров’ю, зависло над ямою. Борона вже хотіла була повернутися на своє попереднє місце, та, немовби сама помітивши, що не звільнилася ще від ноші, так і лишилася над ямою.
— Допоможіть же! — крикнув мандрівник солдатові й засудженому і сам схопив офіцера за ноги.
Він хотів з цього боку налягти на ноги, щоб ті двоє взяли офіцера за голову й усі разом помалу зняли його з борони. Але ті двоє ніяк не важилися підступити ближче, а засуджений навіть узагалі відвернувсь; довелося мандрівникові самому підійти до них і силоміць підштовхнути їх до голови мертвяка. І тут погляд мандрівника майже мимоволі впав на офіцерове обличчя. Воно мало такий самий вигляд, як і за життя; на ньому не було жодних ознак обіцяного спасіння: офіцер не знайшов у цій машині того, що знаходили в ній до нього; вуста його були міцно стулені, очі, в яких застигло життя, широко розплющені, погляд спокійний і впевнений, у чоло ввійшло вістря великого залізного зубця-різця.