Бо ми — наче ті колоди на снігу. Враження таке, ніби вони гладенькі, досить лише їх легенько штовхнути — і вони покотяться. Таж ні, не вийде, вони ж бо міцно примерзли до землі. Але знаєш, навіть це — також тільки враження.
(Переклав Олекса Логвиненко)
Із збірника «Сільський лікар»
Сільський лікар
Становище в мене склалося вельми скрутне: треба було терміново виїздити, за десять миль у селі на мене чекав тяжкохворий; на всьому просторі між ним і мною мело так, що світу Божого не видно, я мав бричку — легеньку, на високих колесах, саме таку, яка й потрібна для наших сільських доріг; загорнувшись у кожушанку, з лікарським саквояжем у руці, я вже стояв посеред двору, готовий вирушити в дорогу. Але коня, коня в мене не було! Мій власний кінь не витримав надмірних навантажень цієї суворої зими й минулої ночі здох; тепер моя служниця бігала по селу, намагаючись позичити коня; та це, як я й здогадувався, була марна праця, і я, ціпеніючи на холоді, вгрузаючи в дедалі глибший сніг, стояв і не знав, що робити. Але ось показалася служниця, і ще з воріт помахала мені ліхтарем; дівчина повернулася сама; ну звісно, хто ж позичить тепер, та ще в таку дорогу свого коня! Я ще раз пройшовся двором; виходу я не бачив; заклопотаний думками, я неуважно штовхнув ногою трухляві дверцята до хліва, де вже багато років не було жодної свині. Дверцята відчинились і загойдалися, хляпаючи, на завісах. В обличчя війнуло теплом і ніби кінським духом. Під стелею на мотузку похитувався тьмяний ліхтар. У низенькому закапелку сидів, зігнувшись у три погибелі, якийсь чоловік; він повернув до мене своє відкрите обличчя з голубими очима й, виповзаючи навкарачки назустріч мені, спитав:
— Запрягати?
Я не знав, що йому відповісти, й лише нахилився подивитись, чи нема у хліву ще чого-небудь. Служниця стояла поруч.
— Часом людина й сама не пам’ятає, чого тільки вона не держить удома в запасі, — сказала вона, й ми обоє засміялися.
— Гей, Братику, гей, Сестричко! — гукнув конюх, і двоє здоровенних, крутобоких коней, нахиляючи свої доладні голови, як це роблять верблюди, підібгавши під черево ноги й вигинаючись усім тілом, ледве-ледве протиснулись один за одним крізь дверцята, заповнюючи собою всю їхню пройму.
Відразу по цьому коні випростались на своїх високих ногах; від їхніх тіл ішла густа пара.
— Поможи йому, — сказав я, і дівчина слухняно поквапилася подати конюхові упряж.
Та щойно вона підійшла до нього, як він обхопив її й припав обличчям до її обличчя. Дівчина скрикує й кидається до мене; на щоці в неї лишають червоний слід два ряди зубів.
— Ох ти ж тварюко! — розлючено кричу я. — Захотів батога?
Та відразу й похоплююсь, адже це, думаю, — чужий чоловік, я ж бо навіть не знаю, звідки він тут узявся, до того ж він сам прийшов мені на допомогу, коли всі відмовились. Конюх, ніби здогадавшись про мої думки, пропускає погрозу повз вуха, а тоді, й далі заклопотаний кіньми, на мить повертає до мене голову і кидає:
— Сідайте.
Усе вже й справді готово. Виїздити на такому чудовому запрягу, як я помічаю, мені ще ніколи не випадало, і я радо сідаю.
— Правуватиму я сам, ти не знаєш дороги, — кажу я.
— Ну звісно, — відповідає він, — я з вами й не поїду, я лишуся з Розою.
— Ні! — скрикує Роза й, вочевидь відчуваючи невідворотність своєї долі, кидається до будинку.
Я чую, як брязкає ланцюжок, що його дівчина накидає за собою на двері, чую, як клацає замок, бачу, як вона, гнана страхом, ще й гасить світло спершу в передпокої, а тоді, ховаючись від погоні, й у решті кімнат.
— Ти поїдеш зі мною, — кажу я цьому слузі, — або я теж не поїду, хоч там конче й потрібний. Платити тобі за поїздку дівчиною я й не подумаю.
— Вйо! — кричить конюх, ляснувши в долоні, і коні стрімко несуть бричку вперед, наче течія — тріску.
Я ще встигаю почути, як двері мого будинку під натиском конюха тріщать і розлітаються на друзки, від рівномірного пронизливого свисту мені закладає у вухах і темніє в очах. Але й це триває якусь мить, бо я, так ніби мої ворота відчиняються просто у двір того хворого пацієнта, вже тут, на місці. Коні стоять смирно, завірюха вляглася; довкола все залите місячним сяйвом; з будинку вибігають батько й мати недужого; за ними поспішає його сестра; мене мало не на руках знімають із брички; всі намагаються мені щось плутано пояснити, але я нічого не розумію; у кімнаті хворого нема чим дихати; потріскана груба чадить; доведеться прочинити вікно, але спершу я вирішую оглянути хворого. Худеньке хлопченя — без сорочки, жару нема, температура й не висока, й не низька, погляд порожній — підводиться з-під пуховика, повисає в мене на шиї й шепоче на вухо: