Нарешті потяг подали. Тоді Варфоломій забрав клунок і вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, за дорогу (вшиву, коли вітер рветься в щілини, а пічки ще нема; коли придавлять так, що тільки охнеш; коли одноманітний стук коліс заколисає й присниться все, що пройшло, що відходить — і жах, і грюк, і чорт знає що), за таку дорогу остаточно розболиться тіло. Потяг летить за гори, за ліси, на північ. ДяДя Варфоломій дрімає.
І сниться йому це:
...Стефан. Дема. Вероніка. Вероніка кричить. Вероніка в ку-черяшках (в каштанових, як каштан) і так нагадує строкатий плакат, ніби він висить на перших громах повстання.
«...Ну добре! Коли тобі так плакатно, що ти забула, не хочеш знати родину, то...»
...Дядя Ворфоломій хвилюється:
—...Добре. Добре. Так. Так. І кінчай, будь ласка, скоріш. Дай і мені сказати.
Замовкла.
—...А, тепер я тобі скажу. Приїжджає в наш город, провін-ціальний, так сказать... Ми ж люди темні, провінціальні, так сказать (іронія)... Приїжджає, скажімо, ваш ячейківський губерніальний секретар і кричить на всю горлянку:
«Што тут розвєшалі разних Мазепов да Коцюбінскіх 2!» І що ти йому на це скажеш? Ну?
Тоді Вероніка кричить, що Коцюбинський 3— син Михайла; — живе у Відні й більшовик, і, як резонно замічає Стефан, ^Вероніка нічого не доказує»
Дядя Варфоломій тріумфує.
І розказує ще про другого, «оні, так сказать» —
— Проєхал двєсті вьорст по Українє і не на-шол мови, но зато, правда, .нашол українскіє настроєнія.
— Ага! Ага!
Дядя Варфоломій ще тріумфує, А на мольберт прорвалось анемічне проміння й тускло пішло до дверей, 3 вулиці запахло бензолом, Стефан збирає книги: через чверть години на лекцію, Дема натхненно дивиться на небо, відкіля прорвалось сонце»
Стефан сказав:
— І все-таки я за Вероніку.
Дядя Варфоломій розмахує руками. Подається корпусом:
— О, безумовно! Як же: рука руку миє.
Тоді Стефан ще каже:
— Ви, дядю, вчитель гімназії, і я уявляю, що є ваші учні — мабуть, безпросвітна тупість. Ви не ображайтесь, бо я звик агітувати в фабричній аудиторії. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на речі? Хоч би посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви знаєте: який обсяг між вашим політиканством і автором «Він іде»?
Дядя Варфоломій хвилюється:
— Софістика! Софістика!
А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:
— А ти б чого хотів?
— Як чого?
— Якого хвістика?
Христина — сива бабуся й мудрих слів не розуміє.
Тоді, звичайно, тріумфує Вероніка. Дядя Варфоломій розмахує руками і —
— бац!
— побіг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцію, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а потім уже додому, на заняття.
...І знову кімната. Десь проходять вітри, десь стоять пругкі сніги. І от раптом за вікном димить туман. На сивім фоні в імлі маячить по-і • стать. Це Дема. Дема стоїть біля мольберта і з
мукою дивиться на лінії. Він каже: «Коли я нарешті напишу картину?..» А далі йде міська ніч, десь тривожно б’ється калатушка нічного сторожа. Потім калатушка змовкла. Іде світанок анемічний, матовий, зажурний. Дема стоїть біля вікна, здавивши голову, під очима лежать синці, і погляд його блукає. Дядя Варфоломій спитав: «Стефане, чи не збожеволів він?» А Дема підійшов і написав:
«Мене, факел, фарес 8 ...»
Десь закричала Вероніка.
Дядя Варфоломій прокинувся.
Чорт знає що лізе в голову! Це ж було так давно! Хіба Вероніка та? Дядя Варфоломій каже тихо, ледве чути: «І слава Богу!.. Потяг мчить». У дяді Варфоломія одна радість: сестричі, і він давно вже ховає теплу надію, що змовкне нарешті дзвін шабель: тоді засвітить хтось своїм сміхом у цім домі, що на Тарасовій вулиці, вище від гімназії, в тихім повітовім місті... Чудово! Божественно: в кімнаті музика — це співає тиша свої тихі мелодії, за дверима садок і пищить птичка «чик-чирик! чик-чи-рик! чик-чирик!». А хтось каже: — Дя-адя! — нарозпів, і тьохкає солов’єм серце. Дядя Варфоломій ще раз згадав телеграму. Ще раз вийняв її з кишені, полапав пальцями в темряві вагона й зітхнув з полегкістю.
...Потяг мчав на північ. Стукали одноманітно колеса. Знову дрімалось. Тра-та-та-та... Тра-та-та-та...1 тут смерділо прокисло, а вітер рвався в щілини.
...І сниться все, що пройшло, відходить — і жах, і грюк, і чорт знає що.
...Потяг мчав на північ.
Дядя Варфоломій приїхав. На порозі стрічає Стефан. Дема спить, хропить. Посередині мольберт і розкидані пензлі. Дядя Варфоломій каже:
— Нарешті. От доріжка!
Стефан дивиться крізь сині окуляри тихими, розумними, як в оленя, очима й мовчки розв’язує клунок. Дядя Варфоломій спитав:
— Ну, як діла?
— Нічого.
— Добре. І ми нічого, живемо — хліб жуємо. «Красную Ниву» 5виписую. Єсть і віршики, і «техніка» — все як полатається. А то іноді після обіду політичний огляд прослухаєш, і недорого, і гарно, і промовці приличні.
...Вузлик розв’язаний. Пахне свіжим хлібом, ще чимось смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речі, бо якраз вийшли продукти й живе з ДемоЮ на сухарях.
—...Як же Вероніка? Часто буває в тебе?
— Два тижні не бачились.
— Два тижні?
— Так, і не знаю де, бо жила раніш за раднаргосом, а тепер треба шукати*..
Дядя Варфоломій перебиває:
— Так ти з нею досі не говорив???
— Ні.
— Нехорошо. А викликаєш телеграмою.
—- Я написав тільки про згоду...
— Нехорошо.
Дядя Варфоломій має вигляд остаточно ображеного, і це для того: завоювати Стефана. А в душі він зовсім не ображений. В його душі співають зараз олесівські солов’ї 6і пахнуть там українські троянди, знаєте: пелюстки, що в альбом провінціаль-ній баришні.
...В холостяцькій кімнаті поетичний розгардіяш. Наприклад, на столі: «Капітал» 7, тараня, калоша, повидло, фарби, Мікеланджело 8і — чого тут тільки нема!
В кутку бліді плями шумного міського дня. В коридорах крики мешканців, чути — кричить, гримає брук. Город підвівся, і летять мотори, і біжать тротуари. Дзвін, грюк, рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетні південно-західних хмар.
Дядя Варфоломій приїхав, скинув пальто й капелюх, поговорив із Стефаном і сів на кровать. Тоді відхиляє ковдру й лоскоче п’ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана:
— В драмі був?
— Ні, на концерті молодої філармонії.
Дядя Варфоломій ще лоскоче:
— Ах ти, ячейко!
—...і от Республіка УСРР. Коли подивитись на південь крізь сиві масиви весняних хмар туди далі — звичайно, його не видно, а він є на півдні: маленький городок і біля нього закинута станція. Колись Вероніка казала:
«Це мій милий степовий край, і по ньому тікають дороги на Донеччину». А Дема казав з пафосом: «Ой ти, краю мій тривожний — виконкоми й сум!..»
...І, значить, у цьому городку жила-була сім’я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. І от вийшло так (із драми батьки й діти): папа прокляв дітей — Стефана й Вероніку, тому що вони пішли... Потім папа й мама сіли на корабель і не пішли, а поїхали в Болгарію. Дядя Варфоломій, очевидно, не прокляв. Між іншим, Дема іншої фамілії, просто товариш... І от городок (крізь сиві масиви весняних хмар на півдні), закинута станція, спогади* революція. І кричить революція над вухом: Бундзз! Бундзз! І лежить в просторах ціле провалля віків, і Достоєвський 9,і Ра-фаель ,і глибина глибин.
А в домі за раднаргосом жила з Веронікою Христина (робітниця, бабуся). Вероніка перейшла на другу квартиру — і бабуся перейшла. Тепер Христина каже:
— Що з моєю Веронікою зробили? Не знаєш, Стефане?
Стефан мовчить...
...Дядя Варфоломій ще полоскотав:
— Ах ти, ячейко!