Потім дядя Варфоломій ск&зав до Стефана: ,
— Гляди: я чоловік не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш?
Тоді йшла весна.
Зачалась дико, божевільно, надзвичайно — пожарами. З далеких курганів республіки на лоні сизої безвісті палахтіли заграви, а потім небо тануло і по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночі клекотіли, кипіли й зачаровано блукали по кварталах. Іноді приходили неясні сни. На прозорій, чистій блакиті зорі творили нечувану загірну симфонію.
Сидить Вероніка, а Христина підбирає своє сиве волосся. І каже Христина:
—...Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призи-дум, що в тебе нема нікоторої правди? Буржуй ти —і больш нічого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресе-фесер не призидум, а делегацькоє собрания. Должон за правду стоять.
...Вероніка сидить, нахиливши голову.
На каланчі горить огонь, відтіля чути неясний клекіт із слобожанських степів, що оточили город. Весна.
І лише сторожкий клекіт по туманних шляхах. І співає боян 11вечірню молитву, і каже слово «о полку» людяності: за морями, за лісами, за широкими тривожними ланами лежать золоті піски, і блукають там отари здійснених бажань, і чути вже шум — то зграями линуть на захід. І кажуть з тоскою:
. — Чи скоро, горлице? І “розбігаються мислі по древу, по степах, далеко, за невідомість.
Боян змовк... Вероніка сказала:
— Бабусю, мені хочеться ласкати ваше сиве, волосся.
Христина сказала:
— Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарніла зовсім? Парубчину тобі треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе.
Вероніка сіла біля Христини й перебирала її сиве волосся*
— ...Знаєте, колись у дитинстві в моєї мами були обмо
роки. І от я бігала за доктором. Так бігала, що аж вітер свистів. Я, знаєте, дуже кохала маму. І мені хотілося її закохати, зовсім, щоб мене не було. Ляжеш біля мами, притулишся до неї, і так їцільно, що хочеться влізти в її тіло, злитись
як одно тіло... І от приходив доктор, мама була мертва, бліда,
як смерть, і її відкачували. А я тоді йшла терпіти. Підходила до дверей, закладала свою лапку в щілину й потім давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб боліло. ї тоді, знаєте, мені було легше. Це радість терпіння, бабусюі
Змовкла й ще сказала:
— Це радість терпіння, бабусю.
...На Полярних Посьолках темрява. Зрідка виють пси, зрідка прокинеться брук. В кімнаті вогко, жевріє каганець» ...1 в цей час на другому кінці города за рікою Дема стоїть біля мольберта, потім підходить до вікна і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрівлями. Навпроти в кабачку «Дайош» раз у раз одчиняються двері і випускають, і впускають (як це в Горького ,2?) «безпокойних і і них»»
Дема знову підходить до мольберта і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Дядя Варфоломій спитав: «Де тут у вас політичний огляд кажуть? Думаю завтра піти». Стефан сказав: «Не знаю. Я, дядю, в політичних ділах не фахівець».— «А хто ж ти?» Стефан мовчав. Дядя Варфоломій розгнівався й ліг спати. Спить.
...Стефан, як і завжди після роботи, спокійно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихі розумні очі, як в оленя, уважно дивляться крізь окуляри.
— ...Демо, покинь! Лягай спати.
— Ні, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. І от — мої пензлі лежать.
Стефан усміхнувся:
— Знову за своє. Чудний ти, Демо.
Тоді Дема кидається до столу й жагуче говорить:
— Образливо оце; от ти такий собі Стефан, маєш такий же світогляд, як і я. І чого ж твоє життя так тихо, лагідно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не ідіот, ти не віл...
— Дякую за комплімент!
— Дякуй — не дякуй, а це правда. І от виходиш ранком спокійно на роботу, потім спокійно йдеш читати лекцію, потім читаєш газети. Що це?
Стефан ще усміхається, підводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрівлями.
— ...Я, Демо, бувший математик, фізик, і я знаю, скажемо, ціну Декартовій 13системі координатів... Лягай спати. Я теж утомився.
...Проходили шумно по вулиці натовпи з опери й зникали поодинці у вогких масивах весняної ночі.
— ...Слава в верхів’ях революції і на землі радість.
...Гряде весна. 1 повінь так шумить, що на серці надзвичайний божевільний пожар.
Дядя Варфоломій пішов у город.
...Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема разказував щось з індійського, що занесено в епоху хрестових походів 14, про шахи: королю мат! про смерть! Іще розказував з Кіп-лінга 15, з індійського життя чудову казку: «Рікі-Тікі-Таві» 16. Дема пішов. За стіною хтось уїдливо-одноманітно повторював:
— Суб’єкт в об’єкті.
Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полісся. Асі ІШегат 9 .
...А вчора прийшов з Поярних Посьолків, був на заводі Стругаль і К °. Тоді тихо конав синій міський вечір. Але гули трамваї, собор, брук.
— ...Вероніка не приходила?
— Ні! — це Дема.
— Варфоломій казав, що бачив її.
...Дема стоїть біля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. «Тільки лінії». Більш нічого. «Тільки лінії».
...Трамвай, собор, брук.
А дядя Варфоломій дійсно бачив Вероніку. Бачив, як виглядає, але Стефанові про це не сказав. Обіцяла завтра зайти. Вероніка йшла з парткому. По вулиці мчали автомобілі. Небо співало блакитну весняну пісню* Радість так лоскотала, що прямо — чорт! Вероніка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках, Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломій легенько натякнув. Не сказала...
«Ну, не кажи». І тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломій навіть ужалив: «Чого ж ти така неплакатна?» Вероніка сказала: «Не вік дивитися плакатно; треба, Стефан каже, подивитись і глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дівчина».
Дядя Варфоломій глянув на неї й раптом зрозумів:
«Вероніка жона». І згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї 17...
...Це було вчора...
...А зараз пахло свіжим хлібом, а з вулиці пахло бензолом. Стефан подивився у вікно.
— Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якімсь архаїчного покрою пальті. Йшла, похиливши голову, біля бюста Артема по пустельній доріжці саду. Покликав:
— Вероніко!
Коли увійшла, обняв, довго держав в обіймах, і довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору складку на чолі.
Синій весняний вечір танув.
— ...Чого не ходиш, Вероніко? Що за фокуси?
Сказала, хоробливо усміхнувшись:
— По твоїй проповіді живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
Стефан спитав про поїздку:
— Ну, як, говорила з ним?
— Знаю.
— Що ж ти?
— Нічого!
Стефан сказав:
— Ну, ми ще з тобою поговоримо.
Потім нахилився під кровать і дістав чоботи.
— Надягай.
Вона одхилила його руку.
Стефан незадоволено подивився:
— В ролі страдниці?
— Так.
Хотів переконати, говорив, переконуючи, агітаційно:
— Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тільки одриваєшся від неї. До кого в робітників антагонізм — до інтелігенції? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть підробитися під них. Скажи щиро: «Я — інтелігент», працюй щиро, і маса буде поважати тебе.