— Колего, товар хороший.
Фур’є вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокатор — це логіка її любові.
...А Льоля підвелась і зітхнула.
Тоді в кімнату входить горбун.
Він розказує про одну комуністку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона «забула» віддати й тепер хоче комусь продати.
...— Як по-твоєму: треба говорити про це
чи ні?
— Покинь дурниці! Нічого я не знаю.
— А я от знаю...— І горбун засміявся тихо й щиро і дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім сів і теж слухав мадам Фур’є: віолончелю.
...А музика така:
— на мільйонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же* плентаються багряні коні.
...І раптом шум: то за вікном проходять табуни, каравани на північ...
— Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу |4!..
Але віолончель бурю — тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді кінь вдаряв на гони й скаженів...
І знову гриміла зоря на далеких шляхах...— Хеопс-Хуфу!..
...— Льольо!
— Я.
— Ти слухаєш?
— Слухаю.
Француженка не втихала.
...І тоді ж, коли чуєш віолончель мадам Фур’є, хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні.
І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов’язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:
— Савойя 15!
І думає, що савояри 16— убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя—
безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.
...Альоша сидить, задумався над героїчною п’єсою, а потяг кричить у степу:
— Гу-гу!..— довго, спроволока.
І думає горбун тоді про мафію, і думає, що він ніколи не належав до таємної мафії — він тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденгемі 17життя,
...І знову зажурно сказав Альоша.
— Савойя!
МАДАМ ФУР’Є
...Льоля пішла й сказала:
— Драстуйте, мадам Фур’є!
— А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сідайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий рік. Це радісно... А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: Новий рік — це радісно... Я буду святкувати і ваш.
Льоля сказалаі:
— Ви хорошая, мадам Фур’є, і я вас люблю за вашу щирість.
Мадам Фур’є збентежилась, заметушилась, а потім не знала куди положити руки.
— Ви, Льольо, мене так схвилювали — і мені соромно, бо я забула про ласку.
Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жірон-ди 18. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни 19.
Льоля думала, що йти на Садову, ЗО, рано: ще не зібралась студія, щоб готовитись — генерально — до постановки пародії на «Лілюлі». Льоля слухала пісню й згадувала гімназію й товариша Огре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузо 20на гальорці. Це перший раз. Огре сказав:
— Я люблю Карузо за теплоту в його голосі.
І Льоля тоді подумала, що він сказав:
— Я люблю тебе, моя кохана.
Потім він провів її до самої квартири, і вона цілу ніч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулігани.
...Мадам Фур’є два рази зіграла малесеньку пісню з Бордо і ще грала. Француженка прекрасно володіла віолончеллю, бо вона була колись у консерваторії.
...Проходив трамвай повз будинок — це було чути. Ще було чути: біля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: іде зимою весна.
...У мадам Фур’є була порожня кімната, і тільки стояла біла кровать, а над кроваттю на стіні білий килим із білим лебедем, який хотів улетіти.
Француженці на лівій щоці родинка й три волосики на ній.
...Тоді Льоля подумала: мадам Фур’є і «Лілюлі». А потім подумала про Бордо, про далекий город Франції.
Коли віолончель стихла, Льоля сказала:
— Я слухаю віолончель і думаю, що все-таки моїй душі чогось бракує.
Мадам Фур’є сказала:
— Я, Льольо, не скінчила консерваторії — і я не передам тонких нюансів моєї симфонії.
Льоля сказала:
— Ах, мадам Фур’є, ви мене не зрозуміли. Ви так натхненно, так талановито передаєте маленьку пісню з Бордо!.. Я думаю, що ваша віолончель — жива істота, і в ній жодного дисонансу... А от у моїй душі не те.
Француженка обняла Льолю й сказала:
— Ви Льолю, тендітна дівчинка, яка літає, як метелик. А щоб жити, треба... як це сказати? В Бордо так кажуть: огдге де Ьаїаіііе 28 .
Льоля тихо дивилася на мадам Фур’є й мовчала. Тоді француженка говорила далі:
— Так. Бойовий порядок. Огдге де Ьаіаіііе.
Інакше й ви, Льольо, будете «іскопаємоє». Я знаю, це мене так... Але я вже інакше не можу. Вам треба інакше, по-новому. Інший дух. Більшовизм. А я, Льольо, труп.
Мадам Фур’є схилила голову на віолончель і задумалась. Льоля теж задумалась. А потім раптом француженка скинулась:
— Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогодні стрічаєте Новий рік. І я буду стрічати Новий рік — гарно: все думаєш — «а чи не прийде щось інше...»
Ще шумів трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур’є ніде стрічати Новий рік, і їй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур’є стрічати Новий рік у пролет-' культі, що на Садовій, ЗО.
Льоля попрощалась і пішла в свою кімнату, бо^ вже час було їхати в город. Льоля згадала скриньку з дрібницями біля охотного ряду і на тумбочці підручники й французький роман, здається Гюго, і «Анна Кареніна» 21французькою мовою з порнографічним малюнком на обкладинці.
...Сидів некрасивий карлик, Альоша, і Льоля
йому сказала:
— Ти, Альошо, дійсно художник. Ти гарно придумав: саме так і кричить паровик, коли вилітає в степ.
IV
Товариш Огре був на тютюновій фабриці — по хроніку. Там його стріла жіночий організатор — товаришка Шмідт, яку він часто бачив у парткомі. Товаришка Шмідт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.
...— От подивіться, як ми будемо святкувати. От подивіться.
...Був зал, в залі — буфет, а в буфеті — кон-фети, яблука та інше. Ще в залі було багато дівчат-робітниць із фабрики, які вибігали в зал, підбігали до вікна, дивились у свічадо, і від них пахло дешевими духами. Потім дівчата товпились біля дверей і питали схвильовано.
— Ще?.. Та де ж вони, Господи...
Вони чекали оркестрантів.
Ще було: піраміди (стояли для краси) з рекламою — «Папіроси тов. Петровскій» 22і з рекламою — «Осінні скрипки».
...Товаришка Шмідт схвильовано говорила:
— Ну, скажіть щиро: де це в світі?.. А може б, хто інший .зробив?
Товариш Огре сказав: •
— Ясно. Тільки — ми!