Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.— О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.
Я:
— Будь ласка, покиньте кімнату!
Доктор:
— Ну, і що ж? Добре!
Тоді я не витримую й шаленію.
— Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!
Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити маузера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на над-менний портрет княгині. '
Тьма.
...— Конвой!
Вартовий увійшов і доложив:
— Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.
...їз-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.
...В городі стояла енергійна перестрілка.
...Ми йшли по північній дорозі.
Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.
Позаду рипіли тачанки.
Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.
...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.
Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.
Зате я відчував:
— там ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м’ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
...Я здавив голову й ішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.
Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?
І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях.
І спалахнуло:
— невже я веду її на розстріл?
Що це: дійсність чи галюцинація?
„ Але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.
...Але, може, це помилка?
Може, треба інакше зробити?
Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життєве правило: еггаге Ьитапиш Є8І 32 . Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?
Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.
...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.
...Мовчазна процесія підходила до бору.Я не пам’ятаю, як розставляли черниць, я пам’ятаю:
до мене підійшов доктор и положив мені руку на плече:
— Ваша мати там! Робіть, що хочете!
Я подивився:
— з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.
...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячив сторожовий загін мойого батальйону. II в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,— то помітив ворог.— Збоку розірвався снаряд.
...Я вийняв із кобури маузера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так-кінчали з черницями.
І тоді ж, пам’ятаю —
з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудів ліс.
Метнувся вогонь — раз,
два —
і ще — удар! удар!
...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!
Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.
Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці маузера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:
— Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.
І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати
говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе.
...Що це? невже знову галюцинація?
Я відкидаю голову.
Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.
Вона мовчала.
...Панцерник заревів у бору. Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.
...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся*— Навкруги було, порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.— Недалеко грохотілиГ'орудія.
...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.
«От дурень!» — подумав я.
...Потім скинувся:
— Де ж люди?
Ну да, мені треба спішити до свого батальйону! — І я кинувся на дорогу.
Але не вробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило. Я здригнув і побіг до трупа матері.
. Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров.
Тоді в звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.— Тьма.
І раптом чую:
— Ну, комунаре, підводься!
Пора до батальйону!
Я зиркнув і побачив:
— переді мною знову стояв дегенерат.
Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я пог правив ремінь свого маузера й знову кинувся на дорогу.
. «..В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.
\ ...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.
..„Я зупинився серед мертвого степу:
— там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни.
І
і, осоВікно було чорне, як агат, але по темних садках уже брів тихий провінціальний світанок.
«Ну, пора»,— подумала я й вийшла з кімнати.
Біля ганку стояла підвода, і ледве чутно іржав кінь. Мама, плакала й казала, що я зовсім неможливо поводжуся з нею.
Ну, навіщо, мовляв, їхати кудись у невідомий край? Ну, навіщо? Мама прожила свій вік у чотирьох стінах нашого біленького домика, і для неї все, що простягалось далі Загадайського мосту, все було темною й страшною загадкою. Я поцілувала маму й сказала їй, що я все-таки не можу зоставатися дома. Невже вона не уявляє собі, як мене тягне в даль? Невже вона бачить тут самодурство? Пам’ятаю, я схопила її в обійми й майже простогнала: