В історії Німеччини увагу Гете особливо приваблювало XVI ст., сповнене динаміки, великих та драматичних подій суспільного й духовного життя: Відродження і Реформація, боротьба рицарства з князями й останніх з імператорською владою, виступи городян і, нарешті, Велика селянська війна 1524–1525 років. Головним джерелом для драми Гете послужила автобіографія Геца фон Берліхінгена, написана ним у старості з метою самореабілітації у феодальних колах, оскільки під час Великої селянської війни йому довелося очолити один із загонів повстанців. Майстерно відтворене в драмі суспільно-історичне тло епохи, живе й барвисте, повне руху й виразно змальованих соціальних образів-типів, — справжнє, кажучи словами Ф. Енгельса, «фальстафівське тло» в його специфічному розумінні. Тут діє значна кількість історичних осіб: сам Гец, його друг Франц фон Зікінген, імператор Максиміліан, єпископ Бамберзький, селянські ватажки Мецлер, Зіферс та інші. Не менше в ній і вигаданих персонажів, які, однак, несуть в собі характерний зміст історичної доби, її проблеми й колізії, передають її дух і колорит. Деякі із них з сюжетом не пов'язані, їхня роль, так би мовити, суто декоративна, вони лише збагачують історичне тло драми, як, наприклад, брат Мартін, образ якого відтіняє гуманістичний аспект руху Реформації, що пов'язує її з Відродженням. Розгортаючи широчезну панораму тогочасного німецького життя, Гете дає в цілому історично достовірну розстановку суспільних сил, які перебували в стані взаємної гострої боротьби, але разом з тим він виявляє неспроможність, Історично цілком зрозумілу, дати таке ж достовірне тлумачення зображених соціальних конфліктів та деяких дійових осіб. Передусім це стосується образу головного героя, представника тогочасного німецького рицарства.
Тут необхідно нагадати, що на порозі нового часу Німеччина не вступила на шлях національної консолідації, навпаки, в ній ще більше посилилися феодальна роздробленість і безлад. Зокрема, зросла влада князів, які перетворилися у своїх володіннях на самодержців, фактично незалежних від імператора. Саме проти князів виступало у той час німецьке рицарство, одним з керівників якого і був Гец фон Берліхінген. Але справа в тім, що ідеали Геца і його прибічників були цілковито повернуті в середньовічне минуле й носили об'єктивно реакційний характер. За словами Ф. Енгельса, Гец був постаттю навіть реакційнішою, ніж князі, проти яких він виступав, оскільки останні все-таки були носіями «централізації всередині роздробленості» [1] . Як і Франц фон Зікінген, «він загинув через те, що повстав проти існуючого або, вірніше, проти нової форми існуючого як рицар і як представник гинучого класу» [2] .
Словом, рицарство, до якого належав Гец фон Берліхінген і ідеали та прагнення якого він виражав, було характерним породженням феодального середньовіччя, разом з ним приреченим на зникнення. Власне, весь його соціально-етичний кодекс засновувався на «кулачному праві» феодальних міжусобиць, а основним заняттям і головним джерелом прибутків були війни, розбій та звичайні грабежі на дорогах. До речі, відгомін цього неприглядного роду занять рицаря Геца проникає й на сторінки драми Гете, зокрема в епізоді, де герой заявляє юному Георгу, що запаси в замку будуть поповнені «іншим разом, коли ми будемо ловити купців і забирати обози».
Однак подібні історичні штрихи в образі Геца та його оточення дуже послаблені, рішуче превалює в ньому інша, ідеалізуюча установка, навіяна сучасним для Гете, штюрмерським «прочитанням» цього рицаря XVI ст. В ньому молодий Гете побачив уособлення свого ідеалу, сильну й цільну особистість, що прагне свободи, до того ж особистість, що зберігає близький до природи, патріархальний склад характеру, якій притаманні яскраво виражені національні риси. В образі Геца він змалював людину, котра, скоряючись голосу своєї благородної душі, виступає проти несправедливості, спотворених відносин між людьми, проти абстрактних і бездушних законів, яка бореться за все добре й істинне, вільне й природне, не усвідомлюючи підпорядкованості всього сущого залізним законам історії. Але все те, за що боровся Гец, належить, на думку Гете-штюрмера, до вічних основ та цінностей людського буття, і тому такої високої патетики сповнена заключна сцена драми, сцена смерті героя. Тут спершу звучить похмуре пророцтво вмираючого: «Я лишаю тебе в зіпсованому світі… Замикайте серця свої щільніше, ніж брами. Настають часи облуди, їй дано волю. Негідники хитрістю триматимуть владу в руках, а шляхетні люди потраплятимуть у їхні тенета». За ним — останній акорд, звернений до нащадків: «Горе нащадкам, що не оцінять тебе!»