— Ах, бабусечко, — було викрикне, — коли вже я в атласову сукню вберуся?
— Як заручишся, дитино моя, — одказує стара. — Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього!
А панночка й голову задерла, i виступає так, наче вже вона княгиня великородна.
Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнiї. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних позапрягають, — аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, — панночка й зiтхне:
— Що, бабуню! Тiльки говоримо… I досi ще нiкого в нас не було!
— Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться.
Та й справдi перхнуло до нас гостей, — як на погориджу. Однi з двора, а другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, п'є; все теє гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не втовпиться. А паничiв що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються, — так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона їх усiх, — кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось Їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла, чи не було їм тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять i налазять. Бо, бач, чим їм у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?.. Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, — а бiльше що?
Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, — життя i господарство.
— Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.
— Та нудно без роботи, дитино! — одказує стара.
— Вiзьмiть книжку почитайте.
— Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
— То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око викольте тим дротиком!
— Та добре ж, добре, угамуйся!
Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чiпчик з стрiчками рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. Приїдуть гостi — вона напоготовi, привiтає їх.
Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається:
— Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!
Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.
Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервонiє як жар, — засоромиться. Поки ж тiльки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi лихо живе.
Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплiтаю коси — не так! Знов розплiтую та заплiтаю, — знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, i штирхає, i гребiнцем мене скородить, i шпильками коле, i водою зливає, — чого, чого не доказує над моєю головонькою бiдною!
Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись… Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло її русої коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай; i пхати мене, i наскакувати на мене, — аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за мною в сад: «Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!» Оглянусь я на неї, — страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, — дух менi захопило, так i рухнула коло яблунi, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь — дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда. Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть i так то вже мене лає, така вже люта, — аж їй у ротi чорно.
— Що ти накоїла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю зашлю! Я тебе з свiту зжену!
А панночку вмовляє:
— Не плач, не плач, янголяточко моє: слiз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно.
— А тобi, ледащице (знов свариться на мене), — а тобi буде!..
Та й не-знаю, як ще другої бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, — так панi тiльки ногою мене совманула та зараз i звелiла дiвчатам до хати однести.